Василь Кожелянко - Логіка речей

Дивитися на закривавлені туші зайців, диких кіз і свиней довкола було нестерпно, тому пан Миколай завжди пив багато горілки, через що опісля два-три дні карався лютим бодуном. Якраз тоді він найбільше ненавидів полювання, мисливців, вогнепальну зброю і ставав на бік дикої фауни.

Звірів ти вбиваєш одного за одним із напівавтоматичної зброї, нерідко з оптичним прицілом, а він, звір, що має проти тебе, крім швидких ніг?! Якщо ти такий великий воїн, то чому не йдеш убивати собі подібних теж із вогнепальною зброєю, теж одягнутих у камуфляж, теж на потужних джипах із прожекторами?! Ага, боїшся! А якби тебе голого, без рушниці та без ножа вкинути у хащі, а голодні вовки влаштували б на тебе облаву, тобі добре було б? Так і дикому цапові, якого ви, вгодовані двоногі зі зброєю, оточуєте для вбивства заради розваги. Ще якось можна зрозуміти звіровбивство заради харчу, аби вижити, якщо немає інших засобів, але ваші криваві ігрища, тобто вбивства беззбройних, безборонних, невинних істот — це просто помста світові живих (по-справжньому) за власну неповноцінність, за приниження перед іще вищим начальством і, звичайно, за імпотенцію. Сам пан Миколай імпотентом ніби не був, тому й, очевидно, не мав потреби полювати на живих істот, вписаних у природу органічно.

Але тепер усе не так. Виправа на лисицю — це не номенклатурна розвага, це — акт, можна сказати, онтологічний, крім того, необхідно відновити порушену психологічну рівновагу в мікросоціумі, бо он, сусідка Ефтимія захворіла через те, що лиси забрали в неї вже восьмеро тримісячних курят.

Тому — смерть рудим хитрим чотириногим!

До цієї справи пан Миколай підійшов ґрунтовно. Спершу він критично подивився сам на себе збоку і з’ясував, що хоча він якихось тяжких хвороб не має, а так усього потроху, проте через певне зношення організму, спричинене віковим навантаженням, померти може будь-коли. А планований похід на лиса може це пришвидшити, бо, він себе знав, буде нервове напруження. Тому пан Миколай уявив собі, що станеться, коли він таки помре на цьому дурному полюванні. Ну, його тіло, як заведено, закопають, а ось — Анастасія… Їй ще жити й жити. Двадцятитрирічна різниця у віці для сімейного життя розумна, але в сенсі біологічного існування має деякі незручності — вдівство неминуче. Пан Миколай уже думав про це і не раз пропонував Анастасії одружитися з ним, аби вона не залишилася солом’яною вдовою, або хоча б заповісти їй обійстя, але вона навідріз відмовилася, мовляв, живе з ним не за соціальний статус і не за можливість успадкувати нерухомість. «А за що?» — «Ето любов», — жартувала Анастасія, і пан Миколай мусив вірити.

Отож, для початку він, вдягнувши костюм із краваткою, побував у нотаріуса і оформив заповіт на Анастасію, за яким у разі його смерті їй залишається будинок і земля, а по тому знову взявся за рушницю.

Пан Миколай вирішив з ночі засісти в кукурудзі й сидіти там до ранку, аж поки не прийде лисиця, ймовірно, з малим, якого вона тепер вчить добувати собі м’ясо насущне. Цілий день він готувався. Вкотре чистив рушницю, готував набої, вибивав пил із камуфляжу, пастував шнуровані черевики, міняв батарейки в ліхтариках, готував собі канапки з сиром, шинкою і овочами, а під вечір заповнив термос чаєм з медом і коньяком. Узяв також ножі — мисливський з роговою рукояттю та червоний швейцарський багатофункціональний складанець.

Засідку він собі влаштував у кукурудзі на розумній відстані від лисячої стежки, яка, за його розрахунками, пролягала між сухим картоплинням і новою недобудованою криницею.

З цією криницею він мав мороку — у старій почала спадати вода, тому він наймив лозошукача і розпочав копати цю, а майстер, що мурував диким каменем, по досягненні метрового рівня від дна — запив, тож тепер пан Миколай мусив щодня відпомповувати воду і просити небо, аби не було дощу, який може завалити краї, поки майстер Дьордій Іванович не повернеться із запою. Аби в колодязь не попадали їжаки, він накрив його старими дошками.

Місяць іще не зійшов, як пан Миколай уже сидів у золотисто-зеленкуватій кукурудзі на похідному низенькому розкладному стільчику з рушницею на колінах, очікуючи хитрого лиса. За п’ятнадцять хвилин він зрозумів, що таки помре в цій засідці, але не від стресу, а з нудьги. Тому, залишивши рушницю в кукурудзі, швиденько відбіг додому і приніс радіоприймач на батарейках зі слухавцями. Всю ніч він одним вухом крізь слухавце сприймав музику й новини, а другим наслухав, чи йдуть чотириногі пожирачі курей.