Василь Кожелянко - Логіка речей

Добре, що хоч не біду, а радше навпаки…

Через тиждень Анастасія приїхала з тортом та без доньки, вони випили багато вина, вона заночувала в нього, але не в його ліжку, до чого, не зізнаючися собі, морально була готова, а в іншій кімнаті.

На прощання пан Миколай запросив її на вареники: борошно, сир, бринза, картопля, вода, вогонь і каструля — його, робота — її.

Така гра тривала кілька місяців: то він її, то вона його запрошували на щось смачне і корисне — наприклад, оздоровче поїдання стиглого винограду, але відбували все у нього вдома. А на зиму Анастасія залишилася. Після Різдва вони почали спати в одному ліжку, і пан Миколай ще раз пересвідчився, що все омріяне приходить до нас тоді, коли вже й не знаєш, чи потрібно тобі воно.

Ось якби років дев’ятнадцять-двадцять назад!..

Потім якось дуже прозорого морозного зимового вечора, коли вони куштували приготовлений паном Миколаєм грог, Анастасія зізналася, що майже в нього закохана, бо їй завжди подобалися дорослі хлопці, пан Миколай відповів, що навзаєм, і вони цнотливо поцілувалися. З часом вони збагнули, що кохання їхнє переважно є платонічним, і розійшлися по різних спальнях, ні, любов не розвіялась, просто так зручніше — Анастасія мала добрий сон і була «жайворонком», а пана Миколая нерідко відвідувало безсоння, і він ночами читав або слухав радіо. А назагал жили вони добре. І збиралися жити довго і щасливо, хоч обоє знали, що померти в один день їм, мабуть, не вдасться.

Бо Анастасія про смерть майже не думала, а пан Миколай думав більше, ніж потрібно. Тепер він уже міг на власному прикладі вималювати криву ставлення до смерті стосовно людського віку.

Отож років до трьох-чотирьох людина якогось ставлення до смерті не має, позаяк не знає про її існування. Коли ж нарешті дитина, побачивши, як її прабабуся лежить у труні, дізнається, що люди смертні і вона теж, з’являється нездоланний страх, який не паралізує всієї волі лише тому, що до смерті ще сто років. У підлітковому віці страх перед смертю притуплюється, з приходом першо го кохання стає безконечно малим, а коли це кохання нещасливе, то — взагалі стає нульовим, бо людина предметно починає думати про самогубство. Але життя бере своє, людина перебуває перше нещасливе кохання, закохується знов і знов, внаслідок чого в неї з’являється нова малесенька людинка, тут твій страх смерті починає поширюватися на дітей — ти вже боїшся не так за себе, як за них.

Але все йде добре, діти виростають, самі стають батьками, а ти входиш у добре описану в класиці кризу середнього віку, і тут страх смерті бере свій довгоочікуваний реванш, із садизмом, гідним найвидатнішого серійного вбивці-маніяка, цей підлий страх мучить тебе вдень і вночі, за столом і в ліжку, в авті і на підводі… Він полюбляє приходити до тебе саме тоді, коли чиниш щось якщо й не причетне до вічності, то принаймні довготривале в часі: тешеш скульптуру з мармуру, займаєшся сексом без контрацептивів чи муруєш криницю з дикого каменю. Триває такий стан у кожного по-своєму; у пана Миколая він закінчився тоді, коли йому минуло вісімдесят років. Тепер уже страху не було, його заступила люта цікавість.

Аби краще підготуватися до неминучого, пан Миколай ще на цьому світі почав фіксувати й аналізувати моменти, що випадають зі звичного часопростору. Переважно це було пов’язано зі сном. Ні, такі банальності, як пари аналогій: засинання — вмирання, сновидіння — мандрівки душі, пробудження — воскресіння, він усерйоз не сприймав, його захоплювала дзенівська концепція життя як сну, радше він підходив до цього у дусі дзену — байдуже, ти сниш цей світ чи, навпаки, світ снить тебе, адже і те, й те — ілюзії; його дуже цікавив стан між пробудженням зі сну і усвідомленням самого себе. Такий проміжний стан він почав помічати в себе вже давно, але останніми роками зосереджувався на ньому чимраз більше.

Ось ти прокинувся, ти вже є, свідомість, але ще невідомо чия — твоя чи свідомість просто, зафіксувала твоє буття, але ти ще не знаєш: хто ти? де ти? що було вчора і чи взагалі щось було? яка пора року за вікном? у якому ти часі? у якому просторі? Є лише свідомість без атрибутів матеріяльних вимірів, і в ній — ти! За мить з’являється усвідомлення земної реальности, й ти повертаєшся в цей світ, себто в будні. Прикметно, що після алкогольного отруєння, яке, здавалось би, сприяє притлумленню пам’яті, ефект проміжного стану не з’являється, тоді відчуття реальности твого я і матеріяльних вимірів з’являється миттєво, просто спрацьовує «вмикач». Пан Миколай, плекаючи потаємну надію на існування після фізичної смерти, намагався саме так уявляти собі потойбіччя: ти є в свідомості — неважливо, як уже було сказано, в чиїй, твоїй чи якійсь світовій, у чистій свідомості, де не існує жодних атрибутів матеріяльного світу — ні часу, ні простору, ні енергії, ні маси, ні квадрату швидкости світла, цебто величини для вимірювання цих сутностей, а саме світло, звичайно, — є. Але позаяк є свідомість, то мусять бути якісь відчуття; ось тут він і наблизився до понять раю і пекла. Тут просто, це можуть бути відчуття радості, добра та блаженства, або суму, горя і страждання, а за умов відсутності часу ці відчуття є вічними, таким чином ти потрапиш або в рай, або в пекло. Відтак з’являється друге питання: від чого залежить твій маршрут у потойбіччі? Логіка елементарних речей підказувала: куди потрапляєш ти після смерті фізичного тіла — до раю чи до пекла — залежить від твого земного існування, що ти там чинив — добро чи зло. За законом справедливості. Це зрозуміло, але найбільше дошкуляло панові Миколаю третє питання, що органічно висновувалося з другого: хто диспетчер, тобто суддя, іншими словами, хто вирішує, на які вічні відчуття ти заслуговуєш там, зважаючи на твої діяння тут? Після довгих років вагань пан Миколай нарешті вимовив це слово — Бог, і відразу ж зрозумів, що його перспективи препогані…