Василь Кожелянко - Логіка речей

Руборос широко розплющеними очима дивиться на небо — звідти він чекає порятунку.

Врятувати його та армію могло лише диво, отож на нього він і чекає. Найкраще, якби це було втручання Бога, але — у цій ситуації вибирати не випадає. Хай буде що буде! І — ось! У небі з’являється сяючий перламутровим світлом еліпсоїд із кількома пульсуючими оболонками. Василід знає, що таким деякі філософи-містики уявляють собі «Пошукуваного Отця», тому робить висновок, що на порятунок йде Божа сила. Він перехрестився, вкляк на коліна і швидко проказав «Отче наш». Сріблясто-шовковистий еліпсоїд наближається і матеріялізується в освітлений осіннім сонцем гелікоптер, що приземлюється на більш-менш рівний майданчик позаду позаляганих солдатів внутрішніх військ.

Трохи розчарований Руборос розглядає прибулу машину. Гелікоптер у плямистому зелено-жовтому камуфляжному фарбуванні, на борту — біла зірка, вписана в коло з біло-червоними смугами обабіч, і напис US Air Force. З нього виходить офіцер у польовому обмундированні, підходить до командира радянських військ — генерала КГБ, показує якийсь папір, потім, обминаючи солдатів, що лежать у траві, йде у бік Руборосої позиції. З його наближенням з’ясовується, що це полковник американської армії — на петлицях помітно блискучих орлів. Руборос виходить йому назустріч.

— Василід У. Роборус? — питає його полковник.

— Руборос, — виправляє його Василід.

— Але ж це ви командир українських інсургентів?!

— Так!

— За угодою між урядами США і Совєтського союзу ви і ваші бійці обмінюєтеся на резидента КГБ, впійманого на гарячому у нашій країні. Ви згодні?

— Так.

— Тоді збирайте своїх бійців і прошу до гелікоптера. Без зброї!

Руборос повертається на позицію, пояснює бійцям ситуацію, вони виходять і крізь солдатські цепи йдуть до гелікоптера. Останніми, обійнявшись, йдуть Руборос і Леся.

Гелікоптер дуже низько летить над горами у західному напрямку. Але раптом ідилія розтріскується, як дзеркало від удару об нього дурної голови. У струнку композицію цієї майже щасливої історії брутально вривається щось таке, що можна назвати Правдивістю, Реалістичністю чи просто Логікою. Картина змінюється.

Руборос не пристібнувся пасами безпеки і на одному з віражів випадає з гелікоптера. Леся кричить і вимагає від полковника, аби вони приземлилися.

— Тут, у горах, неможливо це зробити, та й темніє на додачу, — пояснює їй полковник, — до того ж ми вже нічим йому не зарадимо.

Леся затуляє обличчя долонями, її плечі здригаються від ридання. Гелікоптер летить на захід.

Настає вечір.

Руборос падає на густі зарості ліщини, які пружинять і пом’якшують йому падіння. Він не розбивається, але котиться кам’янистим схилом гори, який раптом стрімко обривається, і він опиняється на гірській, місцями заасфальтованій, дорозі. По праву руку здіймається прямовисна з рід кими кущиками скеля, а по ліву — зіяє бездонна прірва. За наявності певної фантазії можна було припустити, що ця прірва має дно, яко ж і скеля вершину, але туман — сивувато-блакитний, з жовто-зеленим відтінком у викривлених місцях приховує і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висить над головою, а не падає вниз лише тому, що приґвинчене до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщується майже над його головою і світить найдужче — так сяє голубий діямант, він знає, він уже бачив цей камінь. Наркотичний холод Карпатських гір діє фатально-подвійно: з одного боку, він навіює якийсь відчайдушний жах, а з іншого — паралізує волю, що разом спонукає до швидкого прийняття віри у всепоглинальний песимізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчиться автомашина — чорна «Волга» — на швидкості не менше ста кілометрів на годину. По ширині машина займає всю дорогу — лівий бік майже черкає об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяє кілька сантиметрів, — тож приреченість постає на весь зріст.

А якщо простіше, то шансів у нього — жодних і жити йому залишається кілька секунд…

Василь Васильович знову змінився. Він покинув мілітарні забавки, і замість книжки про війну у натовпі почав читати «Вітер осяянь» Анатоля Щербатюка. І йому відкрилися такі прості й очевидні істини, як те, що смерть чогось одного означає народження чогось іншого; що втекти неможливо ні в минуле, ні в майбутнє, бо всяка втеча означає повернення, а для того, хто покладається на дезертирство, є лише Брама Великого Переходу; що як нема випадкового народження, так нема і випадкової смерти. Тому навіщо чекати на сліпу темну ворожу — чорну «Волгу»?! Василь Васильович у трусах і майці став перед великим дзеркалом і дивився на себе, тобто на свою фізичну оболонку. Блискуча лисина, зморщені мішки під очима, сині губи, зіпсовані зуби, «індиче» третє підборіддя, короткі ноги, довгі руки, вузькі похилі плечі і великий потворний живіт. Ні, він не шкодуватиме за уже майже використаним тілом! До того ж він чув від одного сільського філософа (їздили на похорон тещі начальника), що руйнування тіла — це вивільнення Світла. Василь Васильович відчинив вікно став на підвіконня і «солдатиком», як у дитинстві у ставок з кладки, стрибнув униз.