Василь Кожелянко - Логіка речей

Насправді «банда Рубороса» складається з п’яти осіб: він сам, гарна дівчина Леся і троє романтично налаштованих хлопців — Богдан, Любомир і Зеник. Вся їхня партизанська боротьба поки що полягає в тім, що вони з одним автоматом і пістолетом напали на караул віддаленого складу пально-мастильних матеріалів, зв’язали солдатів і лейтенанта, до зубів озброїлися, а потім зробили експропріяцію кількох сільських продмагів, аби було що їсти, проте ще нікого не вбили і не зарізали. А позаяк вони ходять горами, лісами і селами з великим жовто-синім прапором, то й цілком можуть розраховувати на швидке складання і поширення про себе мітів, легенд і анекдотів, а також версій агітпропу.

Настає осінь, і романтика розвіюється. Бійці Богдан, Любомир і Зеник уже награлися і хочуть додому, Леся — теж, але вона закохана у Василіда і розлучитися з ним не може. Василід теж закоханий у Лесю (середня на зріст спортсменка, але не м’язиста й не худа, а досить-таки по-жіночому зваблива, пропорційно складена, ставна, над великими виразними зеленуватими очима стихійної поетки радикальний розліт чорного шовку брів і вольовий контур губ, а треба ще додати про важкі кучері темного волосся, що спадає на плечі), але знає, що йому повертатися до «мирної праці» не можна, це рівнозначно смерті. Його, очевидно, навіть судити не будуть, просто пристрелять прі папиткє к бєгству. А що ще робити з дезертиром, націоналістом, убивцею (за їхньою версією), бандитом, садистом і зрадником Батьківщини?!

Осінь прогресує, і бійці повстанської армії Василіда починають панікувати. Живуть вони в наметах, теплого схрону не збудували, будь-коли їх можуть оточити радянські війська, а в них хоча й достатньо зброї та стрілива, проте лише п’ять штиків, тобто весь особовий склад армії налічує п’ятеро бійців купно з командиром і панною Лесею.

Руборос розуміє, що насувається фіяско, тому пробує вдатися до свого перевіреного методу: перевести все це в кишеньковий театрик і відрежисерувати дію у більш сприятливий бік. Поки він мобілізовує свої креативні ресурси для зміни реальності, чоловіча частина його армії кидає зброю і збирається додому, панна Леся — у неї, яко в кожної закоханої людини, викривлене сприйняття дійсности — стоїть і не знає, що робити, а в самого Рубороса з’являється підленька рівнобіжна думка — втікати за кордон, нелегально перетнути Чехословаччину і пробратися, якщо треба, то й з боями, у ФРН. І тут запрацьовує маленький театрик.

Василь Васильович схопився з канапи, кинув книжку в закуток і нервово закружляв кімнатою.

Нарешті, зупинився посеред кімнати і люто заволав:

— Ні фіга! Так не буде! Все буде по-іншому!

— А як? — саркастично запитала його дружина, винятково з мотиву хоча б завуальовано познущатися з цього ідіота.

— А ось як! — вигукнув Василь Васильович і заторохтів про якихось повстанців, окопи, гори, зброю, прапор, гелікоптер і осінній ліс.

Дружина спершу подумала, що він жартує, але коли побачила його обернений всередину погляд, піну на губах і вовчий вищир зубів, потягнулася до телефону набирати 03.

Василід Руборос, його кохана Леся і бійці тримають оборону в розгалуженому шанці з бліндажем на карпатській полонині. Над їхньою позицією майорить великий жовто-синій прапор.

Незважаючи на бойові дії, повстанці мають досить хіповий вигляд: всі у штатівських джинсах, шапочках типу бейсболки з жовто-синіми емблемами у вигляді лицарського щита з лівого боку, Василід до того ж у чорній шкірянці, а панна Леся у зеленому светрі з вишитими білим і чорним кошенятами на грудях, що граються з клубком червоних ниток.

Становище безвихідне — частини внутрішніх військ, дорогу яким охоче вказують місцеві мешканці, взяли їх у кільце.

Руборос обходить позиції та підбадьорює бійців, нічого, що їх тільки п’ятеро, завдяки своєму високому бойовому духові вони зможуть відбити не одну атаку. До того ж їм допоможе Захід! Руборос вивчає диспозицію і бачить кругом позалягалі лави солдатів у шинелях з погонами кольору змішаної з брудом крові та літерами ВВ.

Тому, якщо не рахувати Бога, покладатися можна справді лише на Захід. Їх могли давно би перестріляти, як секретарі обкому останніх сарн у лісах, якби не той самий Захід. Річ у тім, що агітпром радянської України зробив Василідови Руборосу чудову рекламу — дійшло до того, що по телевізору показують перебіжчика з його банди (молодий лейтенант КГБ Савченков), який спиною до телекамери розповідає народу України, хто такий цей Руборос, виходить, що це закоренілий і лютий ворог українського народу, він сповідує культ Адольфа Гітлера — встановив у своєму бункері бюст біснуватого фюрера, перед яким у повний місяць приносить криваві жертви з молодих членів КПРС жіночої статі, причому цей патологічний людиноненависник одягається у балахон Ку-Клукс-Клану, найбільше він ненавидить етнічних росіян і постійно хизується тим, що «рубає кацапію, як дрова», у своїх наскрізь просякнутих алкоголем і наркотиками (які разом зі зброєю йому надсилають його закордонні хазяї) мізках він бачить Україну відірвану від сім’ї братерських народів Союзу РСР і приєднану до НАТО, — в результаті чого ним справді зацікавлюються по той бік «залізної завіси». У деяких західних газетах з’являються статті про новий — збройний — етап національно-визвольної боротьби українців, при урядах і парламентах деяких країн створюються комісії з вивчення цього феномена, а спец- служби перебудовують свою роботу на «російському» на- прямку з урахуванням нової ситуації. Так радянська влада заскочила на слизьке: стала заручницею нею самою виплеканої химери.