Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Це трапилося якраз на Святого Миколая, хоча тоді на наших широтах таке популярне зараз свято шанували за доброю давньою традицією лише в селах. Добронравов майже не змінився, навіть помолодів, що з людьми, які більше року відсиділи в українському СІЗО апріорі трапитись не могло. Але він сяяв молодістю і бадьорістю, наче сам диявол колов йому ботекс і купав у крові немовлят, інакше це важко пояснити. Хіба що глибока зморшка, коли він сміявся, від перенісся вертикально перетинала лоб. Звісно, він ще більше сповнився всілякими ідеями та програмами розвитку, розширенням газети і навіть мріяв про вихід на всеукраїнський рівень, що само по собі є абсурдом — із нашої дірки можна вийти хіба що в трохи меншу дірку або через державний кордон, який і є суцільною діркою, чим, як ви знаєте, я професійно і успішно займаюсь уже з десяток років.

Не повірите, але більше всіх щиро зрадів появі Добронравова Юрій Юрійович. Нарешті він міг зітхнути з полегшенням і розділити відповідальність за газету з видавцем, нарешті можна скинути з себе всі організаційні питання і зайнятися виключно роботою головного редактора. Нарешті у нього з’явиться достатньо часу, щоб проводити вдома всі вечори і не стирчати в редакції допізна, бо його робочий день складався наче з двох частин: вдень приходилося вирішувати організаційні питання, ввечері — суто творчі. Тобто Юрій Юрійович бачив у поверненні Миколи Миколайовича виключно позитивні моменти, бо щиро вважав, що раз людину відпустили з СІЗО, значить, вона дійсно не винна. Тобто Юрій Юрійович не тримав зла, не претендував на щось більше, ніж посада головного редактора, і повернення боса сприйняв як повернення до попередніх домовленостей, яких вони досягли, просто-таки за класиком англійської літератури Чарльзом Діккенсом, біля нотаріальної контори два роки тому.

Микола Миколайович своє чудесне визволення коментував скупо, але наше місто настільки маленьке, що його часто називають великим селом, де всі сплять під однією ковдрою. І якось Іраїда Павлівна, дружина якимось дивом воскреслого і визволеного невідомою могутньою силою з темних надр української пенітенціарної системи знову вельмишановного члена суспільства пана Добронравова, знаходячись під цією ковдрою з однією дуже поважною у наших колах людиною, з якою вона, як особа дуже темпераментна та завзята, зійшлася під час відсутності чоловіка, проговорилася, що справу вирішили обставини, що склалися навколо бюджетних коштів: за Добронравовим слідом неодмінно пішли б під суд чиновники високого рангу, і перший серед них — губернатор, чому, звісно, вирішили запобігти в обмін на півсотні бензинових заправок, якими по випадковості володів голова ОДА. Чому між вбити і відпустити на всі чотири боки зупинилися на останньому, пояснювалося дуже просто: Добронравов, звісно, поцупив, як він не бідкався, чимало, і от це «чимало» він і віддав на боротьбу із злочинністю, тобто розвиток прокуратури і судочинства в особі окремих прокурорів і суддів, які значно покращили після цього умови проживання своїх родин. Я опущу подальші подробиці, якими Микола Миколайович супроводжував свою розповідь про перебіг подій та імена залучених до оборудки по його визволенню людей, воно нам ні до чого, бо, як говорить народне прислів’я контрабандистів, той, хто менше знає, менше сидить.

Звісно, невдовзі з притаманним йому оптимізмом і ентузіазмом Добронравов взявся за газету. У нього в СІЗО завжди знаходилось безліч часу, щоб подумати про подальший розвиток, у цьому, безумовно, йому потрібно віддати належне: він дивився і бачив на кілька років вперед, але, як показала практика, ув’язнення не навчило його виправляти свої ключові помилки, точніше, виправляти помилки так, щоб не робити нових. Через тиждень після Нового року і через місяць після повернення Микола Миколайович оголосив про створення двох нових проектів: міської ділової газети для чоловіків під назвою, звичайно ж, «Микола Миколайович», і газети для жінок під назвою, та хто б сумнівався, «Іраїда». Обидва проекти він доручив очолювати Юрію Юрійовичу, який, важко зітхнувши, погодився вивести їх на рівень двадцятивідсоткової рентабельності за рік, а потім побажав повернутися до виконання виключно творчих обов’язків головного редактора.

Звісно, що роботи стало втричі більше, але Юрій Юрійович дуже старався, і його старання не минулися дарма: як він і обіцяв, вже в середині жовтня проекти міцно стали на ноги. Юрій Юрійович жив у ті місяці щасливою людиною: на роботі все вдавалося якнайкраще, на особистому фронті все йшло по плану — на наступну весну, після того, як Катерина захистить кандидатську, вони призначили весілля, а Юрій Юрійович вже придивлявся до оголошень у газеті, шукаючи невеличку і не дуже дорогу квартиру, щоб звити там сімейне гніздечко і впритул зайнятися виробництвом дітлахів.