Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

А це — лістівська музика митей. Я прошу хоч на хвилинку ЗУПИНИТИСЬ. Зачекати і знову... зустрітись... отим поглядом, наче навмисним... Зачерпнути мрійливу побіжність. І писати. ПИСАТИ! ТВОРИТИ!

Наче рух, арпеджовану вічність... Парафрази, поем симфонічність...

І листи під рапсодії Ліста...

Замок із осіннього листя. Ми зайдемо, тримаючись за руки, у цей, з розмаїтими шляхами, ліс. Він вдихне з нами запах ароматично наповненого повітря. Замок нездійсненних ілюзій, що загубились у вічності і з пристрастю дивляться на знання того, хто поруч. Тримає тебе за пучки пальчиків і посміхається самими кутиками вуст. За тобою — мій пульс. Виривається із орбіт. І тече, тече... По жилах. По нездійсненності. По щоденності. Майбутніх ідей. Що колись прийдуть із замку тіней. Замок із осіннього листя ... А ми ще... Зайдемо, тримаючись за руки і ... простягнемо крихту розлуки, щоб так відверто відкрились людські душі? Так... Навмисно. У наш замок із осіннього листя.

Забери у свої сіті. А може, злови, як тремтливу лань? А мо...же... стикулюй, направляй свої вуста і мімікою підкори своїй во...лі...то пройшло. Осінь листопадовою зорепадністю піднімає у свої терпкі обійми... ОбійМИ... А МИ ... Будемо? Поруч... Колись і не терпиться знати... Чи зануритись у терпкість митей. Забереш у свої сіті?...

Я матиму свій рояль. Буду грати тобі вечорами під мерехтіння вечірніх терпких свічок, що воском скапуватимуть під мою гостро-чуттєву музику, наповнену суперечностями з усіх боків. У нього будуть чорно-білі думки, дієзна млосність у словах і педалізоване серце, що стукає молоточковими ходами, почергово натискаючи клавішами почуття у твоєму серці. Лиш відчуття легкості неймовірно простого джазу замріяно милуватиметься разом із тобою, не в змозі зрозуміти якихось альтерованих складних гармоній.

Свічка тане по затемненню глибинної туги твоїх очей. Бо просто чи ні — зупинити мій потік музики, тобі не відомо. Септакорди міріадами розсіюють повітря, хроматизми скачуть, наче у русі нашіптуючи щось надзвичайне. А хвилі глибин, що десь так чітко пульсують у твоєму єстві — показують хитку й безсилу душу, поступливий і водночас сильний характер.

Я матиму свій рояль. Не важливо, чорний, а чи може, красень білий. З чорними очима. І ненав’язливо ніжною душею. Ти приходитимеш увечері і слухатимеш його чорно-біле сплетіння звуків. І згодом... розтанеш у вирії емоцій...

Дисципліновано вставши, ти ховаєш задубілі пальці до кишені, хукаючи й озираючись. Психологічно неврівноважений, як ніби щось маєш сховане у своїй душі. Щось таке, що важко сприймати іншим, які тебе оточують. Вслухаєшся у звуки...

Десь далеко септакордами озивається бас-гітара. Ти пристрасно вдихаєш той аромат і просто-таки не знаєш: септакорди на басу — то міф, чи реальність?

Ідеш на той запах. У галереї мистецтв, на другому поверсі хтось невміло грає джаз... М-м, який він тобі приємний на дотик і гіркий усередині, ну зовсім як ти сам. Стоїш під вікном кав’ярні, де лунає музика і замуровуєш свій відчай у ті звуки. Сніг барвить твоє тіло, твою холодну куртку і холодні пальці. А ти слухаєш.

«Тук-тук», — додаєш, прицмокуючи язиком, нявкаєш, лаєшся, клацаєш пальцями. Потім у такт відчиняєш і зачиняєш двері. Плигаєш на рипучий сніг і розводиш на сленги слова, розспівуєш на «тірі-та-рурі дем... дібі..дау...оує..» — у манері джазових виконавців.

Дарма, що люди лишень посміхаються, незважаючи на твої пристрасті — у цьому місті досить багато таких диваків, як ти. Тебе п’янить не гаряче вино, запах якого струменить із вікна, і навіть не гаряча кава, що сьорбає якась досить банальна парочка закоханих.

Тебе п’янить глінтвейн музики. І ти піддаєшся, розриваючи себе на сотні частин, щоб кожна могла співати свою партію у цьому хаосі. Твоя симфонія — у психоделічному баченні. Ти — то і є твоя мікрофлора музичного сприйняття. Ти — хаос. Ти — музикант. Ти — творець. Ти — людина. Ти — арфа. Ти — орган. Ти. Це просто ти... і КРАПКА!

(Виконується разом із грою на фортепіано)

Чисто виголений, ароматний, Тарас збирався на роботу.

— Не проспи пари, кохана! — сказав і, поцілувавши у щічку Любаву, пішов геть.