Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

У двері до ванної загупали чиїсь кулаки. Ґевінова рука здригнулася, і з його тонкої шиї цяпнуло кілька крапельок крові прямо на його чисту білу сорочку.

— Твій дружок, — почувся розлючений дівочий крик, — ще досі у ванній, а я запізнююся!

— Я вже закінчую! — гаркнув він у відповідь.

Ранка почала пекти, але хіба це важливо? Він тепер мав готове виправдання: «Дивися, що сталося через твою дочку. Мушу тепер бігти додому, щоб встигнути перед роботою змінити сорочку». На серці йому майже полегшало, тож він схопив краватку й куртку, що висіли на дверному гачку, і відчинив двері.

Ґая відштовхнула його, грюкнула за собою дверима й зачинила їх на засувку. Уже на крихітному сходовому майдан­чику, над яким завис огидний сморід паленої гуми, Ґевін пригадав, як минулої ночі гупало об стіну і скрипіло їхнє дешеве соснове ліжко, як стогнала і зойкала Кей. Іноді було легко забути, що в будинку є її дочка.

Він збіг донизу пощербленими сходами. Кей казала, що планує їх пошліфувати й відполірувати, але він сумнівався, що вона колись це зробить. Її лондонська квартирка була теж занедбана й невідремонтована. У будь-якому випадку він був певен, що вона сподівається остаточно оселитися тут разом із ним, але він цього не допустить. Це був його останній бастіон, і тут, якщо доведеться, він стоятиме на смерть.

— Що ти собі зробив? — зойкнула Кей, побачивши кров на його сорочці. На ній було дешевеньке яскраво-червоне кімоно, яке йому не подобалося, хоч їй воно якраз чудово пасувало.

— Та Ґая так гримнула в двері, що я аж підскочив. Мушу бігти додому, щоб перебратися.

— Ой, а я ж приготувала тобі сніданок! — забідкалася вона.

Аж тут він усвідомив, що запах паленої ґуми йшов від яєчні. Була вона пересмажена й ніяка.

— Не можу, Кей, я мушу поміняти сорочку, у мене зранку…

Але вона вже накладала на тарелі цю застиглу масу.

— Та це п’ять хвилин, ти ж можеш залишитися на п’ять?..

З кишені його куртки гучно задзижчала мобілка, і він витяг її, сподіваючись, що йому вистачить відваги вдати, ніби це якийсь терміновий виклик.

— Господи Ісусе, — вимовив він із непідробним жахом.

— Що сталося?

— Баррі. Баррі Фербразер! Він… курва, він… він помер!

Це дзвонив Майлз. «Господи Ісусе. Господи, блін, Ісусе!»

Вона відклала вбік дерев’яну ложку.

— А хто такий Баррі Фербразер?

— Я грав з ним у сквош. Йому тільки сорок чотири! Гос­поди Ісусе!

Він знову перечитав повідомлення. Кей розгублено диви­лася на нього. Вона знала, що Майлз був партнером Ґевіна по адвокатурі, але її з ним так і не познайомили. Про Баррі Фербразера вона взагалі нічого не чула.

На сходах почувся шалений тупіт: це збігала донизу Ґая.

— Яєшня, — констатувала вона з порога кухні. — Як завж­ди. Не хочу. А завдяки йому, — ненависно зиркнула вона на Ґевінову потилицю, — я тепер, мабуть, не встигну на той клятий автобус.

— Ну, якби ти не згаяла стільки часу на своє волосся, — крикнула Кей навздогін своїй доньці, яка нічого не відпо­віла, а тільки шугонула коридором, зачіпаючи портфелем стіни, і люто грюкнула за собою вхідними дверима.

— Кей, я мушу йти, — сказав Ґевін.

— Але ж дивися, я все наготувала, ти ж устигнеш…

— Я мушу поміняти сорочку. І я, блін, займався заповітом Баррі, мушу його розшукати. Вибач, але мені треба йти. Просто не вірю, — додав він, перечитуючи Майлзове повідомлення. — Не можу повірити. Ми ж грали ще в четвер у сквош. Я просто… Господи.

Померла людина. Що вона могла йому сказати, щоб не виглядати ідіоткою? Він квапливо поцілував її в нечутливі вуста і подався темним вузьким коридором.

— Ми побачимось?..

— Я передзвоню, — перебив він її, вдаючи, що не почув.

Ґевін перетнув дорогу, прямуючи до свого авта, пожад­иво ковтав свіже холоднаве повітря і подумки намагався звикнути до смерті Баррі, обережно обмацуючи цю новину, немов посудину з леткою рідиною, яку боявся розтрясти. Вмикаючи двигун, він уявив, як плачуть доньки-близнята Баррі, занурившись личками в свої двоярусні ліжечка. Він бачив їх у таких позах, одну над другою, захоплених грою в Нінтендо, коли востаннє приходив туди на вечерю і проходив повз їхню спальню.

Він не знав відданішої пари, ніж Фербразери. Тепер він уже ніколи не вечерятиме в їхньому будинку. Він часто казав Баррі: «Який ти щасливий!». А от виходить, що не зовсім.

Хтось крокував до нього тротуаром. Він запанікував, ду­маючи, що то Ґая йде з ним сваритися або домагатися, щоб він її підвіз, занадто різко від’їхав назад і вдарив машину, що там стояла, — стареньку Кеїну «Воксхол Корсу». Перехожа наблизилася до вікон машини і з’ясувалося, що це якась кістлява старушенція шкутильгала собі кудись у до­машніх капцях. Напівзіпрілий Ґевін крутнув кермом і виїхав на вулицю. Натискаючи на газ, він глянув у дзер­кальце заднього виду й побачив там Ґаю, що верталася до Кеїного будиночка.