Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

Він припалив нову цигарку недопалком старої і жбурнув його в річку. Почув знайоме човгання, нахилився й побачив Жирка, ще й досі в похоронному костюмі, розпластаного на прямовисній стіні пагорба. Друг помаленьку просувався вузеньким карнизом до отвору, в якому сидів Ендрю.

— Жирко.

— Арф.

Ендрю підібгав ноги, щоб дати Жиркові можливість залізти в печеру.

— Довбанутися можна, — сказав Жирко, протиснувшись усередину. Він нагадував незграбного павука з довжелезними лапами, а чорний костюм тільки підкреслював його кістлявість.

Ендрю дав йому цигарку. Жирко завжди припалював так, ніби дув сильний вітер, захищаючи долонею вогник і хмурячись. Жирко затягнувся, випустив з «каббінки» кружальце диму і ослабив на шиї свою темно-сіру краватку. Він здавався старшим і, чесно кажучи, не таким уже й незграбним у костюмі, поплямленому глиною на колінах і манжетах після подорожі до печери.

— Вони таки точно були голубими, — сказав Жирко, ще раз потужно затягнувшись.

— Каббі був сумний?

— Сумний? Та він, курва, мав істерику. На нього аж гикавка напала. Був гірший за довбану вдову.

Ендрю реготнув. Жирко випустив ще одне кружальце диму і смикнув себе за вухо.

— Я схіляв раніше. Вони ще навіть не поховали його.

З хвилину вони курили мовчки, дивлячись на замулену річку. Ендрю курив, розмірковуючи про слова «схіляв раніше» і про те, наскільки вільніший Жирко порівняно з ним. Поміж Ендрю і почуттям свободи стояв постійно роздратований Саймон: у Домі-на-пагорбі можна було часом нарватися на прочухан просто так, за саму присутність. Ендрю згадав, як його уяву заполонив один чудернацький міні-курс з філософії та релігії, де йшлося про примітивних божків з їхніми несамовито-свавільними нападами гніву, і про спроби ранніх цивілізацій умиротворювати їх. Він тоді замислився про саму суть справедливості й законності, уявляючи свого батька таким собі язичницьким божком, а матір — верховною жрицею якогось культу, що намагалася заступатись і пояснювати його дії вищими намірами, і хоч це їй зазвичай не вдавалося, вона й далі, попри всі наявні свідчення, наполягала на тому, що її божество керується глибинними резонами й великодушністю.

Жирко притулився головою до кам’янистої стіни печери, пускаючи до стелі кружальця диму. Він думав про те, чим хотів поділитися з Ендрю.

Ще під час похоронної служби прокручував у голові початок цієї розмови, поки його батько ковтав слину й ридав у носовичок. Жирко був такий збуджений самою перспективою цієї розповіді, що ледве стримувався, але був рішуче налаштований не вибовкати все зашвидко. Він вважав, що сказати про це було не менш важливо, ніж це зробити. Не хотів, щоб Ендрю подумав, ніби він прибіг сюди лише задля цього.

— Знаєш, що Фербразер був у місцевій раді? — запитав Ендрю.

— Ну, — відповів Жирко, радий, що Ендрю сам перервав мовчанку.

— Сай-Пай каже, що хоче поборотися за його місце.

— Сай-Пай?

Жирко похмуро зиркнув на Ендрю.

— Яка, блін, муха його вкусила?

— Він думає, що Фербразеру давали на лапу якісь підрядники. (Ендрю чув, як Саймон розповідав про це Рут. Цим усе пояснювалося.) — Він теж хотів би щось хапонути.

— То не був Баррі Фербразер, — засміявся Жирко, струшуючи попіл на долівку печери. — І це не було в місцевій раді. То був такий собі Фраєрлі з Ярвіла. Він був членом шкільної ради Вінтердауна. Каббі тоді мало не всрався. Йому дзвонили з газет за коментарями й таке інше. Фраєрлі тоді отримав по самі яйця. Що, Сай-Пай не читає «Ярвіл і околицю»?

Ендрю витріщився на Жирка.

— Цей довбанутий?

Він загасив цигарку об землю, ніяковіючи від батькової тупості. Саймон уже вкотре вступав у лайно. Він зневажав місцеву громаду, глумився з їхніх проблем, пишався своєю відокремленістю в цьому нікчемному будиночку на пагорбі, і ось, отримавши дрібку дезінформації, вирішив на її основі виставити свою родину на посміховисько.

— Довбаний аферюга твій Сай-Пай, скажи? — вишкірився Жирко.

Вони називали його Сай-Паєм, бо таке прізвисько дала своєму чоловікові Рут. Колись, коли Жирко зайшов до них на чай, він почув це від неї і відтоді не називав Саймона інакше.

— Угу, — погодився Ендрю, розмірковуючи, чи зможе він відрадити батька від його затії, якщо розкаже, що той переплутав ім’я чоловіка й назву ради.

— Цікавий збіг, — сказав Жирко, — бо Каббі теж хоче балотуватися.

Жирко випустив дим крізь ніздрі, дивлячись на розколину в стіні над головою Ендрю.