Говард Моллісон ще й досі пам’ятав, як його мати вбігла в їхню крихітну кухоньку на вулиці Надії з новиною, що Обрі запросили бути головою журі на місцевій виставці квітів. Її стручкова квасоля уже три роки поспіль завойовувала так званий овочевий приз, і вона жадала отримати посріблену трояндову чашу з рук чоловіка, котрий для неї був представником старого романтичного світу.
Але тоді, згідно з місцевою легендою, зненацька запала темрява, що супроводжує появу злої феї.
Поки Пеґфорд тішився тим, що маєток Світлавів потрапив у такі надійні руки, у Ярвілі тривала невпинна забудова його південних околиць. Нові вулички, на превелике збентеження пеґфордців, почали з’являтися на землях, розташованих поміж великим містом і їхнім містечком.
Усі знали, що в повоєнні часи різко зріс попит на дешеве житло, але містечко, що його на певний час відволікло прибуття Обрі Фаулі, почало з дедалі більшою недовірою обговорювати ярвілські наміри. Природний бар’єр, утворений річкою і пагорбом, який ще донедавна слугував гарантією пеґфордсього суверенітету, втрачав тепер свою надійність через ту стрімкість, з якою множилися будинки з червоної цегли. Ярвіл освоїв кожнісінький дюйм належної йому землі й зупинився якраз на північному кордоні пеґфордської парафії.
Містечко зітхнуло з полегкістю, але виявилось, що ця полегкість була передчасна. Житловий масив Кентерміл невдовзі було визнано недостатнім для задоволення потреб населення, і місто почало обмірковувати плани щодо заселення нових районів.
Саме тоді Обрі Фаулі (що й досі був для мешканців Пеґфорда радше міфом, аніж чоловіком) прийняв рішення, яке пробудило уже приспану шістдесятирічну конфронтацію.
Не маючи жодної користі з зарослих чагарником полів, що межували з новим житловим масивом, він вигідно продав цю землю ярвілській міськраді, а за отримані гроші реставрував здеформовані панелі у вітальні маєтку Світлавів.
Обурення жителів Пеґфорда не знало меж. Поля Світлавів були важливим оборонним форпостом супроти міста-загарбника, але давні межі парафії тепер опинилися під загрозою навали нужденних ярвілівців. Ніщо не змогло відвернути цей стрімкий потік — ні галасливі засідання ради, ні розгнівані листи в газету й ярвілську міськраду, ні протести й умовляння уповноважених осіб.
Знову почалася розбудова, але з однією відмінністю. Під час короткої паузи, що настала після завершення будівництва першого житлового масиву, у міськраді дійшли висновку, що можна будувати значно дешевше. Нові будівлі зводили вже не з червоної цегли, а з залізобетонних плит. До цього другого житлового масиву приклеїлася назва Поля, пов’язана з землею, на якій він будувався, і ще цей масив досить чітко відрізнявся від дільниці Кентерміл низькоякісними матеріалами й абияким проектуванням.
Саме в житловому масиві Поля, в одному з тих будинків із залізобетонних плит, що вже в 60-ті роки почали тріскатися й деформуватись, народився Баррі Фербразер.
Попри непереконливі запевнення ярвілської ради, що за утримання нового житлового масиву відповідатиме саме вона, Пеґфорд — як і передбачали його роздратовані мешканці — був невдовзі поставлений перед необхідністю сплачувати нові рахунки. Хоч ярвілська рада й виділяла більшість коштів для комунальних служб Полів, а також на ремонт будинків, місто доволі зверхньо поставило Пеґфорд перед фактом, що йому доведеться відповідати за утримання в належному стані тротуарів, ліхтарів, лавок, автобусних зупинок і громадських земельних ділянок.
Виявилося, що місточки, які сполучали Пеґфорд з дорогою в Ярвіл, порозмальовували графіті. Підлітки з Полів захаращували парк пивними пляшками і жбурляли каміння у вуличні ліхтарі. Місцева пішохідна доріжка, де так любили прогулюватися туристи й відпочивальники, стала для молоді Полів популярним місцем для тусовок, «ба навіть гірше», як багатозначно натякнула мати Говарда Моллісона. На плечі пеґфордської місцевої ради лягла відповідальність за утримання цих місць у чистоті, наведення порядку й лагодження понищеного майна, а кошти, що їх виділяв Ярвіл, були замалі для покриття видатків.
Та жодна частка цієї небажаної повинності не викликала в Пеґфорді стільки гіркоти й роздратування, як той факт, що діти з Полів могли тепер ставати учнями початкової школи при англіканській церкві Святого Томаса. Юні поляни мали право одягати синьо-білу шкільну форму, бігати на подвір’ї, де лежав наріжний камінь, закладений ще леді Шарлоттою Світлав, і галасувати в малесеньких класах, ріжучи слух своїм грубим ярвілським акцентом.
Читать дальше