Джоан Роулінґ - Несподівана вакансія

— Ага… мммм, гмм… ага…

— Кричала на мене, — розповідала Шерлі. — Кричала і матюкалася . Казала мені: «Видали його звідти на фіг !». А я їй: «Видаляю, докторе Джаванда, і буду вдячна, якщо ви перестанете лаятись».

— Ну, якби вона почала кричати на мене, то я залишила б це ще на кілька годин, — сказала Морін.

Шерлі усміхнулася. Вона, власне, майже так і зробила, бо спочатку пішла й заварила собі чаю, залишивши анонімний пост про Парміндер ще хвилин на сорок п’ять, і лише потім видалила його з сайту. Вони з Морін вже обсмоктали цю тему з усіх боків, як собаки кістку; можна було б іще трохи її погризти, але черв’ячка принаймні вони вже заморили. Шерлі тепер жадібно чекала, якою буде реакція Парміндер, коли її таємниця стане відома всім.

— Не може бути, зрештою, щоб той перший пост про Саймона Прайса написала вона, — засумнівалася Морін.

— Ні, очевидно, що ні, — відповіла Шерлі, витираючи симпатичну синьо-білу порцеляну, яку вона вибрала попри те, що Морін надавала перевагу рожевій. Хоч Шерлі й не була напряму пов’язана з цим бізнесом, вона любила деколи нагадувати Морін, що як дружина Говарда вона й далі мала величезний вплив на всі його рішення.

— Так, — говорив у слухавку Говард. — Але чи не краще було б?.. Мммм, гам…

— А хто ж тоді це міг би бути? — спитала Морін.

— Я справді не знаю, — манірно відказала Шерлі, немовби всі оті здогади й підозри були нижчими за її гідність.

— Це хтось такий, що знає і Прайсів, і Джаванд, — припустила Морін.

— Очевидно, — знову повторила Шерлі.

Говард нарешті закінчив телефонну розмову.

— Обрі погоджується, — сказав він жінкам, заходячи перевальцем у кав’ярню. В руці він стискав свіжий номер газети «Ярвіл і околиця». — Дуже слабенька стаття. Справді, дуже слабенька.

Жінки далеко не відразу пригадали, що їх мала б зацікавити посмертна публікація Баррі Фербразера у місцевій газетці. Його привид цікавив їх набагато більше.

— О, так, коли я її прочитала, відразу подумала, що стаття слабенька, — сказала Шерлі, намагаючись показати, що вона «в темі».

— Це інтерв’ю з Кристал Відон просто сміховинне, — реготнула Морін. — Каже, що цікавиться мистецтвом. Це вона, мабуть, розмальовування парт вважає мистецтвом.

Говард засміявся. Шерлі мовби ненароком відвернулася, і забрала з прилавка запасний «ЕпіПен», який Рут принесла зранку. Шерлі переглянула купу статей про «ЕпіПен» на її улюбленому медичному сайті, і тепер могла дохідливо пояснити, як саме діє адреналін. Ніхто в неї цього не питав, тож вона поклала білу трубочку зі шприцом у шафку і щосили гримнула дверцятами, намагаючись таким чином примусити замовкнути Морін з її кпинами.

У ручищі Говарда знову задзвонив телефон.

— Так, алло? А, Майлзе, так… так, ми вже про це знаємо… мама побачила зранку… — Він засміявся. — Так, уже видалила… я не знаю… думаю, ще вчора з’явилося… о, я б не сказав… ми вже роками знали все про Безнадійдер-Банду…

Але з кожним Майлзовим словом Говард ставав дедалі похмуріший. За якийсь час він сказав:

— А… так, зрозуміло. Так. Ні, я про це не подумав… можливо, треба знайти когось, щоб захистити сайт…

Гуркіт машини на потьмянілій площі не привернув нічиєї уваги в продуктовій крамниці, а от водій авта запримітив гігантську тінь Говарда Моллісона, що рухалася по той бік бежевих жалюзів. Ґевін натиснув на газ, прагнучи чимшвидше доїхати до Мері. Її голос по телефону звучав просто розпачливо.

— Хто це робить? Хто робить? Хто мене так ненавидить?

— Ніхто, — заспокійливо мовив він. — Хто б міг тебе ненавидіти? Зачекай мене… Я зараз буду.

Він запаркувався біля будинку й побіг стежкою до хати. Ще не встиг постукати, як вона відчинила двері. Її очі знову опухли від сліз, а довжелезний до п’ят вовняний халат робив її схожою на гнома. У цьому халаті, на відміну від яскраво-червоного кімоно Кей, не було ані краплі спокусливості, але його непоказна домашність і навіть занедбаність надавали халату особливої інтимності.

Четвірко дітей Мері сиділи у вітальні. Вона жестом запросила Ґевіна до кухні.

— Вони в курсі? — спитав він у неї.

— Ферґус знає. Йому сказав хтось у школі. Я його попросила не казати більше нікому. Щиро кажучи, Ґевіне… мені вже все воно сидить у печінках. Така озлобленість…

— Це ж неправда, — вигукнув він, але раптом йому самому стало цікаво, — чи, може?..

— Ні! — обурено скрикнула Мері. — Тобто… я не знаю… я й справді її не знаю. Але змусити його говорити таке… вкласти в його вуста такі слова… невже їм наплювати , що відчуваю я?