Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

- Слухай-но, бабцю, ця тварюка насцяла просто мені під ноги! Забирайся зі своїм собачником, доки я їх не передушив!

- Та що ти, синку… ну вибач… ну злякалася божа тваринка… ходи сюди, Бєлочка, Бєлочка, манюня моя хароша…

Ненавиджу «божих тваринок»!

Салон автобусу - східці - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - скляні двері - сходи - вагон метро - сходи - скляні двері - асфальт, шкаралупа, голуби, ноги, сміття - вагон трамваю - асфальт, асфальт, асфальт вгору… Сходи. Ще трохи асфальту.

Вогка темрява під’їзду, ключ під килимком. Поруч цеглина (це означає, що замок знову вередує). Ключ в отворі. По голівці ключа - цеглиною Гуп! (треба створити Орден Винищувачів Рігельних Замків!) Гуп! Кккклац… «Двері рип - і на порозі…» Няу!

- Сонечко, кицюню, котику…

- Няуррр! Вяяуррм!

- Ну-ну, Фестере… не вірю, щоби Ліка тебе не нагодувала…

Гм, Ліки немає. Одразу навпроти вхідних - прочинені двері до темної і порожньої ванної кімнати - десять кроків вперед по коридору… «темрява в кінці тунелю»… і чотири дні…

- Ліко?

- Няу!

- Де ж ти Ліку подів?.. Вона сама хоч щось їла?

Чи тільки курила?

- Няу!

- Ну звісно, ти лише про свою миску дбаєш… - Праворуч… - Лі-ко? - В спальні безлад, комп вімкнений… - Лі-ко! - ліворуч… ні. Праворуч (на кухні)… Теж ні. Гм… Гаразд.

От би вони так відчинялися, ці кляті двері, як зачиняються. Ключ до кишені (Ліка не дозволяє залишати ключа на столі - це ніби-то «до сварки», і на ліжку - «до самотності», а під килимком не залишаю ніколи, мені ж-бо не треба витягувати себе з ванни. Як барон Мюнгаузен з багна…). А може злізти у ванну?..

- Няу!

- Ну ходи вже сюди, іди до мене, Фестере, сонечко…

- Ййяяаауррр! Мрррваурр!

Доки набирається вода… На моніторі висить текст, який набирала Ліка (я не лізу в її записи, але якщо вона його не закрила…)

____________________

І воно знову починає цідитися з неба - нудотно і невблаганно - з самого зеленого серця літа, з самого сонця, так, ніби сонця не було не лише кілька годин тому, а й взагалі не було ніколи. Хвороба літа, хвороба серця, що перетворюється на грудку вогкого тютюнового попелу під крилом розкошланої пташки. Дощ, від якого погляд поростає пліснявою, а слова - безнадійні рибалки по пояс у воді. І довкола - безліч гострих зіниць - кол на воді, що тануть, і повні ботфорти води, і мертвий поплавок…

… Молко полюбляв залізти в мої документи, або у мій записник, або в щоденники своїх коханок (юні графоманки були його пристрастю, графічний вуайєризм - невиліковною вадою)…

Я теж, до речі, люблю відкиснути у ванній…

Дз-з-з-трррр… Дз-з-з-трррр (апарат, мабуть знову купався) - Слухаю? (добре, що Ліка залишила його тут…) Так. Що?! О господи… так… Перша Швидкої Допомоги, на лівому березі, я зараз приїду, я вже їду!!!…. Як померла?.. … Ліко… подібне до шкіри удава тавро автомобільних шин… Лі-ко… сестра?..