Галина Ткачук - Славка

— Хто його знає!.. Принеси-но мені з коморки лопатку.

— Лопатку?

— Ну, совочок.

Я приніс.

Уже добре смерклося, надійшов Вечір.

Правда, це мені вже потім Лютий розказав, що то був Вечір. Повнуватий мужик у чорній великій куртці на синтепоні. Він їв соняшникове насіння і відсипав трохи мені й Лютому. А тоді видерся на дерев’яний паркан, який відділяв наш двір від дач, і почав звідти чаклувати, що полягало у поїданні насіння і сумному втиканню в краєвиди і за обрій.

Лютий відніс сміття в іржавий бак і пішов до своєї коморки.

Я пішов за ним.

— Веди себе пристойно, — сказав мені Лютий, — не ув’язуйся за незнайомцями.

І дістав з малого холодильника чверть пачки масла, а з картонної коробки під віконцем — пачку соломки.

Ми почали вечерю.

— Це — любов! Ось що я відчуваю! — сказав зранку Лютий, дивлячись крізь віконце на те, як весь світ заполонили сніги.

Я, видно, задрих у його коморі.

Цього року лише в лютому випав перший сніг.

Лютий зробив пару рок-н-рольних па — і сніг припинився.

Тоді чувак вибіг на двір і озирнувся.

Звидів дерево і видерся на нього.

Звідти спитав мене, закричав:

— Я ж говорив тобі, що відчуваю любов?!

Потім зліз відти, взяв мене за руку і вибіг зі мною за будинок на поле, там добіг до одного зі стовпів, що підтримували електродроти, і став впритул до нього.

Упершись вказівним пальцем.

І видав:

— Це сонячний стовп, стовп віри і стовп православ’я, і це любов, що я її відчуваю!

Я сказав:

— Ні! Стовп віри — це однозначно дещо вище!

— Дак куди вже вище? — спитав Лютий і швидко видерся на стовп.

Закричав звідти:

— О! Тепер добре видно! Воістину кажу тобі: усе, про що ти знаєш, живе біля тебе, чувак!

Я застрімався і закричав:

— Ану злазь!

Лютий на те зареготав і пішов дротом, як по линві.

Я пішов під ним.

— Ти ідеш піді мною, хлопче, — заволав Лютий, — бо ти — це любов, якого я відчув!

Я не заперечував.

Потім він зліз, взяв у руку трохи снігу, зім’яв комом і з’їв. І видав:

— О, смачненьке!

Зім’яв собі більшу грудку і знову з’їв.

Сказав мені, чамкаючи:

— Він завжди був для мене смачнющим. Але ж не таким!

Я тим часом приліг на сніг ницьма.

Від мого обличчя сніг трошки розтавав, і піді мною утворювалась ніби моя маска.

Я пролежав так із хвилину, а потім став.

Долі лежало моє зображення. Відбилися навіть зморшки, які утворюються, коли усмішка.

Лютого охопив невимовний захват.

Він покинув вижирати сніг і теж ліг ницьма.

Коли став — на снігу лежало красиве молоде його лице.

— Ху-ух! — весело скрикнув Лютий. — Хто тебе такого навчив?

— Випадково придумалося. Колись ми гуляли з однією дівкою. Вона показувала, як треба складатися, коли вітаєшся із королевою Британії. Не втрималась і впала лицем у сніг. І так утворилося її друге обличчя.

Лютий став на коліна і зробив іще однин свій відбиток веселий. А потім однин дикий і однин з відкритим ротом і з зубами.

— Як ти думаєш, що у мене на умі? — спитав Лютий.

— Я думаю, що ти відчуваєш любов, — сказав я.

Я звусь Іоаникій Бахмач. Мені сім років.

Ми живемо з мамою у половині квартири, а іншу половину здаємо Василію.

До нього не можна говорити, за ним не можна стежити.

Дивитися на Василія можна рівно стільки, скільки звичайна людина, як правило, дивиться на таку саму звичайну.

І не можна бути у ванній і ходити коридором, поки він на кухні їсть.

У Василія є всі руки і ноги, але вони не завжди його слухаються, і це від нього не залежить.

Я думаю: всередині Василія бракує якоїсь нитки, міцної і незримої. А всі його м’язи думають, буцім нитка є, і все роблять так, як якби була.

І щоразу, коли дивишся, як його зусилля закінчуються повною поразкою, — здається, ніби розглядаєш обличчя Великої Хвороби, а може, і самого Христа.

Першого разу, коли я закляк перед Василієм, мама відтягла мене в нашу кімнату і шльопнула. На дотик я тоді був кам’яним.

Василій звивавсь, як волосся Медузи Горгони.

У мене є друг, старший на чотири роки, його звати Йов Цвях.

Ця сама зморшка, котра тягнеться крізь м’язи Василія, пройшла Йову через розум. Він часто протирічить сам собі й кричить, але коли відчуває себе цілісно — вміє чаклувати.

І Славка каже, що його кров — коштовна.

А Ліля — ні.

Славка і Ліля — це такі дівки, які зі мною часто возилися, поки я був дошкільням.

Спочатку тільки Славка, бо вона жила тут, у Боярці, а потім із Василькова приїхала Ліля.