Галина Ткачук - Славка

— Розумію.

До плит пристав другий пароплав. Із натовпу до нас вибігла доросла дівчинка і з криками «Швиденько! Швиденько!» забрала від мене кучерявого Йова.

Я сіла на плити і притислася рукою до Дніпра.

Саме зараз через цю саму воду, яка, як відомо, уся на світі — сполучена, до Бугу притискається мій Цвях, чия кров коштовна.

Тоді я нахилилася до води, і занурила своє обличчя у річку, і сміття було мені за вінок, і я голосно покликала хлопця — «ЙОВ!» — крізь Дніпро, чия кров для мене коштовна.

І витягла лице із ріки.

У рот мій набралося води, у ніс теж, і в очі, і у річку з мого обличчя текло тисячі струмків Дніпрової води, і тоді я зрозуміла, що викликаю змія.

І тоді я побігла геть від плит і геть від річкового вокзалу у ті місця, де змій міг би вилізти.

І спітніла, і злякана, уже далеко від усіх людей я покликала змія тихенько-тихенько, ніби подула над водами:

— Йо-ов!

— Шшшш! — тихо відповів мені Дніпро Довгий Змій.

— Йо-ов!

І він скрикнув, як чайка.

— Йо-ов! — скрикнула я голосом чайки.

І він показав десь далеко, може аж біля того берега, кінчик свого хвоста.

Я засміялася.

Я зрозуміла, що Дніпрового Довгого Змія звуть не Йов.

— Йоаникій! — закричала я.

І змій голосно зробив вдих і видих, як ціла річка.

Він плавав дуже близько від поверхні, крізь воду було видно його різнокольорову шкіру.

— Йоаникій! — закричала я знову, і змій почав тривожитися.

То там, то там він плюскався назовні і виринали шматки його довгого тіла, завитого кільцями.

— Йов!!

Весь Дніпро плюскався і розливався.

Змійове тіло, завите кільцями, билося то об мій берег, то об той. Острів заливали хвилі.

Я закричала змійове ім’я:

— ЙОВ!

І змій застогнав, і мене накрило величезною хвилею.

Мене всю охопила така коштовна Дніпрова вода!

І тоді я закричала змійове справжнє ім’я:

— Ісихій!

Змій заревів і показався!

Величезний зимовий змій!

Він став іще більшим, і повз, зрушуючи собою гори, і ревів тихо-тихо і голосно:

— ІСИХІЙ!

А я кричала:

— Йо-ов!!

І тоді показався Цвях Йов!

Він почув мій крик крізь коштовну воду і нашу коштовну кров, і викликав змія із вод Бугу.

Буговий змій повз швидко і тримав голову високо, а на голові воссідав хлопець мій Йов.

Він тримався рукою за змійову брову, і від того змій не міг закрити ока і ревів:

— Іоов!

— Ііссии! — шипів йому Дніпровий змій.

І вони почали колом обходити одне одного, і дніпрове річище було для них затісне.

Уся вода посунулась, і посунулись гори, і на поверхню річки почали випливати якісь таємні чорні давні уламки.

— Йов! — закричав, коли їх побачив Йов.

Я подивилась на те місце, куди він показував рукою, коли кричав.

Якась людина, чоловік, сплив із глибини на поверхню, і Йов зліз зі змія, і ми разом побігли до людини і витягли його на берег.

Це був Заяча Губа і він сказав отак:

— Я лежав на дні, і потік охопив був мене, і усі хвилі замкнулися наді мною. І я кликав: «Славко!» — я крізь коштовну воду кликав також: «Йов!» І ваша кров почула мене, і ви підняли мене. Бо я лежав там на денах і тільки на вас і уповав.

Тоді на річковому вокзалі ніхто мене так і не забрав.

Я знову автостопом приїхала додому. Дитині, до речі, набагато легше стопити.

Двері були відчинені, в хаті стояв бардак. Але я лягла на своє ліжко і заснула міцно-преміцно.

І мені наснилося все, що повважало за потрібне наснитися дівці.

Наступного дня мама повернулася і все поприбирала.

Але перед тим, як заснути, я все лежала, і все тіло моє здригалося, як від довгого-довгого плачу.

Коли Лютий пішов від мене, патлатим хороводилось.

Патлатим завжди навесні хороводиться. Або з дзьобатими їм б’ється, або ж хороводиться. Ще й наспівують кружляючи:

Кидаються у свої кубла, виносять звідти всяке сушене: невипиту липу, віночки, ікебани — складають все, як водиться, на купу і підпалюють приспівуючи:

І безперечно, аби в патлатих малися кактуси в банках, то, доспівавши до цього місця, це дике плем’я не полінувалося б їх винести та іспортить. Та, на щастя, кактуси по болотах не росли. Але ж патлі за тим довго не журилися, а однаково бігли знов десь по кублах і виносили свої зачитані книжечки — томики Байрона, скидали їх докупи та підпалювали. Тепер увесь гамуз патлатоволосих ділився на два: одні хороводили навколо палаючих віночків та сушених квіток, інші ж — навколо згоряючих, але безсмертних томиків Байрона.