Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!» — «лiхтарик» увiмкнувся в ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але «лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.

Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день — день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути — раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв — так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками. Кидала речi, майже не розбираючи — аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi, тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i, певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм, розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою справу: пакували речi. Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко. Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона — найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати їм життя.

Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.

Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи — так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися, пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те, що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б. Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють. Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато! Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз — це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.