Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

— Кокаїн! — чмихнув я. — Допомагає від гаймориту.

Вона розповіла також, що дружина її друга, колеги по бізнесу, Марина, російського походження, косметолог з Голівуду, одного разу її трахнула на вік-енді.

Вона взагалі була дуже довірлива. Я зрозумів — це пиздець.

Мій перший бог — Дід Мороз. Раптом В. А. 3. спохопилася. Ми поїхали дивитися Красну площу. Усе складалося якнайкраще. Вночі — до мене на дачу. Пити чай. До чаю справа не дійшла. Боже, вона була запашна і безсоромна-цнотлива, як білий бузок. Я обламував їй гілки до самого ранку. Ранок був туманним. Я обламав їй багато білих гілок.

Велика Американська Зайчиха полетіла першим класом разом із блакитним «Мережковським». Подзвонила із Шереметьєво:

— У мене голова перевернулася від Росії.

Я хотів запитати:

— Ти кохаєш мене?

Але не запитав.

Село, що складається із дірявих дахів без будинків. Юродство — останній притулок.

Після похорону Сірого я повернувся до себе додому. Щось буде. Загальний страйк. Зміна уряду. Переворот. Розпад держави.

Мені було цікаво.

Мені було однаково.

Я вчився дивитися на Росію, як на іноземну державу. Росія насрала мені в кишеню. Я торгував перегаром, запахом «Прими» і сечі. Мені дуже пощастило. Я примудрився продати виваляну батьківщину, яка нікому не потрібна. Я з нею розправився. Я вбив генія місця. Мене трусило. Я знав: міліція полює за мною.

Я мляво ховався. Переходячи з будинку в будинок. Я знав: країна приречена. Мене це мало хвилювало. Я одержав усе, що можна. Я перестав хворіти Росією. Я відчув, як звільняюся від підлої залежності повторювати її ім’я з тією ж частотою, з якою німець вимовляє слово «шайсе». У мене виростають крила. У мене полилася нова радість. Настав час кинути ноги на плечі!

Російський досвід навчив мене, що людина повинна бути прив’язана до буття. Як завгодно. Як протестант, який вірить, що Бог цінує його працю. Як католик, включений у непогрішність Папи. Як буддист, котрий виявив у своїх мантрах систему реінкарнацій.

Я зайшов у свій під’їзд. Піднявся на другий поверх. Мене чекав чоловік. На підвіконні у коридорі.

— Ну, чого? — сказав він.

Я придивився до нього:

— Ти навіщо з ножем ходиш?

— А з чим же мені ходити?

— Як справи? — запитав я його, щоб відтягнути розв’язку.

— Усе гаразд! — відповів він.

— Вовки! Вовки! — закричав я.

Ніхто не почув. Його сині очі світилися радістю життя.

Не виставляйте мене напоказ у відкритій труні. Що за манери! Навіщо росіяни рвуть собі душу, прощаючись із небіжчиком? Навіщо ведуть попід руки почорнілих близьких, щоб ті несамовито гладили небіжчикові волосся? І так сумно. Чи це заохочення до виття? Жінки, вийте! Плакальниці в сільських хустках, уперед! Заголосили. Якщо вже заводитися, то заводитися. Не ховати ж просто закритий ящик! А раптом він порожній — тоді конфуз виходить. Мало нам, чи що, похоронних конфузів? То не того в труну покладуть, то перевернуть і виваляють, несучи сходами вниз. Нехай ящик стоїть відкритим. Щоб усе без обману. Звідки взявся цей істеричний протокол? Остання перевірка на дорозі. Куди дивиться Церква?

Тонкі діячі крикнуть: традиція! МЦАП гримне: вічна пам’ять! Так заведено прощатися: і з царями, і з холопами. Мало чого! Ми — заручники непристойних обрядів, нащадки тілесних покарань. Наш катехізис: дави! Ненависть тішить душу. Ми заплуталися в традиціях, зовсім розгубилися. А з відкритою труною — не треба про страшне! А це не страшне — це наш національний трилер.

Католицький похорон — для нас світський виїзд під чорною вуаллю, зібрання напрасованих костюмів, сонячних, з титановими дужками, окулярів, напомаджених молодців. Протестантські фюнерали — ах, ці голлівудські дзвіночки біля виходу з кірхи! Чемні, усі один одного вперед пропускають, наче вийшли з кіно. Та ж вони і вийшли з кіно — відеокасетний похорон. Усіх негайно звинуватити в лицемірстві! Вінки занадто вигадливі. Скупі слізки не задовольняють рідного почуття самокатування, самороздряпування. Ми народжені вимучувати себе на шматки, аж до російського похоронного катарсису.

«Ось я лежу, але оцей я — не я, а де ж я?» — моє скорботне надсвітове запитання.

їхні західні могили занадто добре викопані, заправлені, як постелі, захищені з усіх боків від хробаків. Не те що наші — із плаваючим недокурком. Не те що наші по весні — із провалом до труни, як зійде сніг. У їхніх священиків занадто пісні обличчя, у їхніх гробарів надто осмислені фізіономії. Західна відмова від поминок — поганий наслідок життєвої скнарості, нам подавай довге прощання, з постцвинтарним ретельним миттям рук та застіллям, яке повільно переходить у гучне безпам’ятство, горілчане небуття.