Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

В економії людського духу втрата Росії буде непоправною, не менше, проте й не більше за те.

Якщо вірити матрьошці, то життя — перекидання в утробу. Центром російського світу проголошено ембріон. Все інше — обкладинка, покривало. Якими б миловидними тітками не були великі матрьошки, вони поверхові, самовдоволені. У них — статичне марнославство життя.

Узявши матрьошку в руки, мимоволі намагаєшся її розібрати, розгвинтити. Хочеться докопатися до правди. Матрьошка побудована на первинній грі, яка знайома кожній дитині, на ній же тримається основний сексуальний ефект одягу — гра в піжмурки. Правду поховано в таємниці. Правда вимагає жертв. Більші матрьошки вагітні маленькими, як своєю багаторазовою смертю. Скриплять, летять голови заради забавки. Що далі всередину, то бідніші барви, менше дива, втома художника. Матрьошка — сигнал хронічної перевтоми, світлобоязнь. У найменшої людинки, погано намальованого за браком місця бовванчика-ембріончика, передбачається зворушливість «дитинки». Спалах розчулення. Туга за батьками. На обличчі не зморшки, а якась павутина. Руки, як тертушка. Незрозуміло, чоловік, жінка? Шорсткі материнські руки хочеться поцілувати, батьківські зморшки — розгладити. Але російська цілісність занадто дрібна для емоцій, інтегральність безпомічна, все це — лише фантазії, і найменшенька лялька завжди закочується під стіл.

Із кошика посипалися Петрушки, Васьки, Нінки, Костики, Мишутки та всілякі дрібні Павлики, випадково знайшлися Толян і похмурий Серафим, потім пішли добірні Івани, круглолиці Ольги, звідтіль же випав повішений залізничник із зарозумілим лицем, далі об’явилися Миколи Миколайовичі, Фроли Тимофійовичі. У росіян усе сире, недосмажене, не наперчене. І людські обличчя, і душа, і мати-земля.

Ліси — сирі. Ми всі — сироїжки.

Їду в метро і відчуваю, що мені огидна ця пітна сволота. Інертна, покірна, прищава наволоч.

Чи хочу я, щоб Росія розпалася на шматки?

Щоб Татарія відділилася від Мордовії?

Щоб Волга висохла?

Щоб судома пройшла по Сибіру?

Щоб скінчився балаган?

Хочу!

Хочу!

Треба оспівати російську свиню. Народ — нерозмитнене поняття. Нерозгальмоване. Близько 75 відсотків населення Росії становить народ. Народ має свої особливі засоби оповіщення. Він чіпляється між собою колючками й корінням. У нього електричний лічильник дзижчить біля дверей. Він готує їжу на двох газових плитах. Він харчується уявленням кошмарів. У всьому йому бачиться змова. Проти себе. Народ іноді ставить запитання. Чує те, що хоче почути.

Можна вийти з народу. По кісточки. По коліна. По пояс.

Прислів’я не впоруються. Частівками не відкупишся. Подразників багато. Народ сам по собі не виживе. Народ має потребу в поводирі. Царат і комунізм об’єдналися в тяжінні до народного елементу. Одні ходили в народ, інші з нього виходили. У народ ходили як по гриби. Народність — це така грибниця.

Наш народ, на відміну від французького, не рознародився. Але є, наприклад, мексиканський. Російський народ у чомусь вразливо неунікальний. Він схожий на інші архаїчні народи Азії, Латинської Америки, Африки своєю близькістю до тваринного світу.

Тітка Нюра проспала падіння Імперії. Вона роками працювала в газеті «Правда» прибиральницею. Це те саме, що працювати прибиральницею у Кафки в замку. Замку не стало. Від СРСР, як колеса, відкотилися республіки. Тітка Нюра прилаштувалася до ювелірів. Іноді, вимітаючи порох з-під ліжка, вона підбирала дрібні камінчики. Деякі з них були діамантами. Хазяїн, приходячи п’яним із казино, часом давав тітці Нюрі зелені гроші. Вона довго не могла розібратися в зелених грошах, а коли трохи розібралася, почала про всяк випадок заощаджувати.

Вона приходила до мене з розпитуваннями, але я не міг підібрати слів, щоб пояснити. Не вистачало загального понятійного апарату. Я терпляче, дохідливо пробував так і сяк. Вона дивувалася, як це можна, хто дозволив закрити «Правду». Вона вірила мені, але не вірила моїм словам.

Тітка Нюра пам’ятала колективізацію і начебто її не любила. Але вона терпляче ставилася до голоду як до стихії. За часів Хрущова вона прибирала в якихось італійців, видно з усього, в родині комуністичного кореспондента, і захоплювалася чистотою квартири, але що це були за італійці, вона не розібралася.

Тітка Нюра гуде пилососом і говорить безперестанку. Нічого не чутно. Потік підсвідомості, якщо вимкнути пилосос, наповнений неперетравленими шматками молодості, сценами грубого життя, недостачею чобіт, плітками про інших господарів, про сусіду-татарина, що показав їй грішне тіло, підпалив балкон, смерділо гумою від шин: татарин потрапив у дурку. Вона не озлоблена, вона — трудяга. Син — п’яниця, недавно опух і вмер, зате путящий племінник якось урізав мені замок. Тітка Нюра взяла до себе жити бабусю-погорільцю зі свого села, виходить, добра. Її мрія мати окрему квартиру не справдилася.