Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

— Гітлера на тебе немає! Сталіна на тебе немає!

— Щоб ти здохла, стара, — огризався Сірий.

— Щоб ти сам швидше здох! — кричала з ялиці мати.

— Ну, як тут зранку не пити? — риторично запитувала себе сестра, й знову реготала промежиною.

Сірий відсидів за вбивство десять років, звільнився, поїхав у Москву на суботник. Сірий любив припікати повіям соски американськими сигаретами.

— Дівулі, — казав він повіям, — ви мені всю любов стоптали.

Із книжок Сірий найбільше поважав Єсеніна.

Масони доручили мені обдурити Сірого. Євреї наказали мені зробити з нього мацу. Американці запропонували мені розчленувати Сірого.

Я отримав багато завдань. Деякі з них добре оплачувалися.

Я став агентом світової змови проти Сірого.

Сірого не влаштовували ні праві, ні ліві, ні військові яструби, ні демократи. Йому подобалися бритоголові фашисти. От гарні хлопці. Забіякуваті, погромники, більшовики. З ними не нудно.

Я хвилювався за свою країну. Мені не хотілося, щоб вона перетворилася на криваве місиво. Мені треба було вбити Сірого. Убити Сірого — каструвати Росію. Мені подобалася ідея кастрованої батьківщини.

Сірий викрадав автомобілі. Траплялося, проламував голови власникам автомобілів.

— Це ж так приємно — знущатися!

Люди боялися й поважали його.

Сірий притих.

Раніше, коли в Росії позіхали, то хрестили роти, щоб чорт не влетів усередину. Щоб швидко врятувати Росію, потрібно заново хрестити рот. Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Сірий любив позіхати. Він позіхнув.

У дитинстві Сірий служив в армії й дослужився до того, що його покарали. В’язниця краща за армію, але армія краща за в’язницю.

Сірий дуже стомився. Втомлені люди — байдужий народ.

Сірий зайшов до церкви й у душі почухався. Сірий перднув у церкві. Церква залишилася. Я теж залишився.

Сірий не любить митися. Він миється з великими труднощами. Із сосків стікає гній-бурштин-смола.

— Скільки шматків на рило? — бичаться «синці».

— Уйобисто.

— Ну, тоді загорни.

У паху в Сірого затор: училки-педрилки й школярки-мандовошки.

До Сірого прийшов Олександр Іванович.

— Сірий, підйом!

Сірий підвівся, постояв.

Сірий знав, що дорога — це мука.

— Сашко, — сказав Сірий, — світає.

— Темніє, — відповів мужик.

Сірий був дуже підозріливим по життю. Він правильно робив — був підозріливим.

Ці, які прийшли, вони навіщо прийшли? Сірий обняв батьківщину. Але око було тухле. Сірий, не поспішаючи, їв хліб. Йому навіщо квапитися? Добре було б ще кого-небудь збентежити.

Менти поховалися в яру. Вони роздяглися й розбіглися.

Над яром довго стояв запах службового поту.

Російське ставлення до слова перемелене через історичну м’ясорубку. З такого фаршу можна зліпити будь-яку котлету. Якому слову ще вірять у Росії? Ніякому. З іншого боку, майже всякому. «Я вірю, що я не вірю, що я не вірю…»? — і так нескінченно, але в якийсь випадковий момент цей ланцюг обривається, і тоді, як із ромашкою: коли «вірю», коли «не вірю».

Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному, ні незалежному, ні побутовому — кожне слово містить у собі підступ, погрозу, насильство, небезпеку для життя. Я навчений, природно, гірким досвідом, але я мимоволі піддаюся слову, бо, як у всякого росіянина, у мене туга за надією .

У такій незручній ситуації, зі збудженими нервовими закінченнями я винаходжу для себе суб’єктивно авторитетне слово, яке згодом стає авторитарним.

Я шукаю і катую його методом винятку з винятку: проганяю через мідні труби, виварюю в окропі, перевіряю на заборонність і дозволеність, звіряю із друзями, перекреслюю і воскрешаю. Або, забувши про все, просто закохуюся в слово і вірю йому «на слово».

У кожного росіянина є свій «улюблений письменник». Росіянин спить із ним, як діти з ведмедиком. «Улюблений письменник» — це і є те нерозлучне, обсмоктане слово, що в Росії, на перший погляд, найміцніше за все. Ми за «улюбленого письменника» горлянку перегриземо. Ми нагороджуємо його надбіографією, обдаровуємо надрепутацією. Звичайно, найкраще бути гнаним, незрозумілим. Гумільов здав поетичний іспит на вічність тільки одним фактом свого розстрілу. Але до основного інтелігентського іконостасного набору МЦАП [2] МЦАП — Мандельштам, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак він усе одно не ввійшов.