Віктор Єрофеєв - Енциклопедія російської душі

Проте й інші теж із нами не справляються. Варяги не впоралися. Царі дали маху. Навіть Петро Перший не впорався. Бороди голив, стрільцям голови рубав, хуй у царя стояв, нічого не вийшло.

Росію час, нарешті, колонізувати. Як Африку. Колонізація Африці допомогла. Проклали дороги, стовпчики уздовж них поставили, червоно-білі, як у Франції. Навчилися казати «дякую» і «будь ласка». Завезли в крамниці нормандські сири. Не все, звичайно, вийшло, не всі полюбили сири, животіють, як і раніше, гаснички світять, але щось усе-таки вдалося.

Попросити, щоб росіян колонізували. Без усяких потурань. Кого попросити? Тільки не німців. У тих нерви слабкі. Можуть росіян перебити. Вигідніше всією Росією попроситися до Японії новим островом. Або, за прикладом Аляски, відійти на торгах за сім мільйонів. І росіяни навчаться їсти нормандські сири, запивати їх бургундським вином. Зміняться нечувано. Але самобутність залишиться. Як у африканців. Ті все одно їдять руками. Вірять у своїх, не французьких богів. Носять божественний одяг бубу з королівською гідністю. Чим Росія гірша за Африку? А якщо гірша, якщо у нас немає бубу, немає хисту гідно носити одяг, немає гнучкості в пальцях і танцях, що тоді?

Росія не забувається. Усе в ній погано, але не просто погано, а найкращим чином погано. Російська еміграція, навіть найосвіченіша, не вростає в іншу реальність. Поляк виїде в Німеччину — не загубиться, мову вивчить, погладшає, вуса стовбурчаться. Ми ж не складаємося в чужій скриньці. Нам треба відрізати хвоста. Ми — хвостаті.

Полонені німці, й ті з якимось змішаним почуттям згадували Росію. Обрусіли фріци. Їм теж привиділися хвости.

Російська еміграція — переродження, як заміна підлоги. Не хочу бути цяця-хлопчиком! Хочу знову бути бабою! Усі скаржаться. Ностальгія душить до сліз. Назад, у баби. Але страх як бояться своєї батьківщини.

Росіяни за кордоном — уже в другому поколінні — кастрати. На вигляд пики ще начебто й ті, але начинка інша, не наська. Розкладається все-таки російська порода поза Росією.

Росіяни неестетичні. Неохайні. Із плямами. На штанях плями. На сраці теж плями, якщо не прищі й пухирці. Плямисті гади. Погано пахнуть.

Праця в Росії гаситься із двох боків. З боку бажання і — результату. Я хотів підправити кожну огорожу, вирівняти стовпи, але зрозумів: роблю не те. Зроблене не стоїть, воно тому й робиться погано, що все одно впаде. З іншого боку, тому й не стоїть, що робиться погано. У Росії не треба нічого самому робити. Воно якось саме по собі зробиться.

Мене завжди дивувало, що люди на Заході так швидко стомлюються. Кажуть — багато працюють, але це небагато. Вони — які завгодно, тільки не жилаві. А от росіянин — жилавий. Роздягнути його — він складається із самих жил. Росіянин рідко скаржиться на втому. Я, наприклад, соромлюся, коли стомлююся.

Сашко показав мені карту, і ми зажурилися. Росія лежала на карті великою розтягнутою гармошкою, покинутою після пиятики. Довга батьківщина, за сто років не об’їдеш, і ми поїхали у Вишній Волочок на міжміському автобусі. Раптом повалив лапатий сніг. Вийшли на автостанції, поїли чебуреків, пішли по коліна в снігу до вбиральні.

Громадські нужники в Росії — це більше, ніж тракт по вітчизняній історії. Це собори. З банями не вгору, а вниз. їх би показувати туристам, як Грановиту палату, з належною самоповагою. Росія дядечко-прорубай-вікно-лібералів уже не перше сторіччя соромиться своїх нужників — вважає своїм слабким місцем. Однак громадське життя людей найкраще визначається справжньою, а не по-католицькому святенницькою громадськістю вбиральні. Наші місця соціальних зібрань за натуральною потребою, що зв’язують людину з природою, не знищила історична дестабілізація як наслідок зниження пасіонарної напруги етнічної системи.

Вбиральні відстояли свою самобутність, незважаючи на отих дядечків-прорубай-вікно-егоїстів, які не здатні до самопожертви заради безкорисливого патріотизму. Вбиральні врятувала тверда позиція неприйняття іноплемінних впливів. Нам є чим пишатися. Ми перебороли умовності. Ми вийшли у відкритий туалетний космос. Ми всі — космонавти громадського поштовху. Я повісив би перед входом до кожної громадської вбиральні андріївський прапор. Нехай майорить. А на стіні — ікони й портрет президента. Я бачив багато чудових убиралень, вони всі хоч так, а хоч так не діють, нишком розвінчують філософську суєту Заходу, але ніде більше не бачив такого візантійського дива, як у Вишньому Волочку. Там перегородка між жіночим і чоловічим відділеннями проходить не низом, а горою, від стелі. Голів не видно, а все решта — як на вітрині. Сидять жінки різного віку рядочком і, безголові, із великою пасіонарністю сцють-серуть у дірки. Труси, анатомія, пердіння і ток-шоу. Хто курить, хто газету читає, хто перемовляється про насущне, а той просто пасіонарно тужиться, забувши про все на світі. Еротичний театр, сиди скільки хочеш, але смороду, звичайно, багато. Ми звідти вийшли і вирішили далі не їхати. Навіщо? І так на батьківщині все вкрай пасіонарно.