Юрко Сангал - Львівська пані

І що таке робиться з тим часом? Кудись летить, як дурний. Чим старша стаю, тим час якийсь навіженіший. Щойно Новий рік святкували, а вже знову Новий рік. І куди ті роки щезають? Коли була молода, то рік мав сотні днів, а тепер його таким коротким зробили… Вже ціла вісімдесятка. Аж не віриться! Так важко сприймала останні літа, а коли наступила вісімдесятка, то здається, що другу молодість почала переживати. Та хіба я ще не пацанка?! От мамі Ольги Романівної виповнилося сто шість років. А живуть вони в сусідній камениці, так само в центрі міста. Хіба я гірша за неї? Недавно по телевізії показували одну француженку, то й взагалі… сто двадцять один рік. Ну й дає стара! Коли в неї запитали, чи не має вона зморщок, то пролепетала, що лише одну: ту, на якій сидить. Як сказала то сказала, аж всі за животи похапалися. І я б за словом у кишеню не полізла, але мене по телевізії не показують. А як інтересно було б побачити себе, і знати, що тебе всі бачать. Один поперед одного лізе на екран, аби сховатися від часу. Так лізуть у цей ящик, бо не хочуть потрапити в чорний… Я ще не цілком стара. Сарі було дев’ятдесят дев’ять літ, а вона спромоглася народити дитину. Здавна вона мені як льотка. А може, й недурно сниться, що я завагітніла? Симпатичний лікар торкається долонями мені до живота і говорить, що я при надії. Я аж пирскаю від радості: як то добре мати надію, хоч таку, і вірити в майбутнє. Бо якщо живеш лише минулим, то ніби справді вмирати треба. Кажуть, що сни з четверга на п’ятницю збуваються. Як шкода, що це було із середи на четвер!

А то вчувається, що в покої плаче мала дитина. Тоді мурашки бігають по моїй спині, і здається, що смерть за мною прийшла. Та раз угледіла: це коти під вікном так завивають. Але страх від цього ще більшим став. Бо хіба коти можуть нявкати плачем дітей, що аж душу роздирає? Це якийсь нечистий чинить різні вар’ятства, аби я занепала духом. І до чого тільки він не вдається! Буває, чую, що хтось за мною стоїть, а як обернуся, то зразу щезає. В мене аж дихання зупиняється. Тоді швиденько притулюся спиною до стіни і ще довго віддихуюся, озираючись у чотири ока… Дивні речі творяться в хаті, коли зістаюся сама. От лише подивлюся в люстро, а у глибині покою завше майне чиясь тінь. Чи то поставлю стілець в одному місці, а він через якийсь час стоїть уже в іншому, і не помічаю, як туди пересунувся. Світло вимкну — потім приходжу, а воно знову горить. Знаю, що в креденсі тістечка мають ще бути, відкриваю — нема. Дивні речі творяться в хаті!

А що ще за диво недавно приснилося мені! Буцім я потрапила туди, де перебувала до свого народження… І було мені так неймовірно легко, що цілком не відчувала ваги тіла. Немов ширяла в повітрі, — як лелека з розпростертими крилами. І смішно, що бачу свої руки та ноги, а на дотик не відчуваю їх; пальцями проводжу по відкритому серцю, а воно навіть не заболить… Нема ні верху, ні низу, і здається, що з кожним рухом моєї голови завше й світ рухається. Пустую як дитина, котра ніяк не може натішитися. І була я цілком юною. Такою душа на землі є лише в моменти величезного щастя. Я відчувала, що тримає мене на силі потік дивної енергії, який ллється на голову, як вода в душі. І цю енергію я передавала різним птахам, котрі пурхали навколо й тулилися до мене, як маленькі діточки до матері. Аж ось орел вмостився мені на плече, вирвав із моїх грудей серце й жорстоко виблював його… Від цього я і прокинулася. Аж дивлюся: лежу на підлозі, впавши з ліжка. Ось тобі й сон! Так можна і вбитися.

Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!..жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей — може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!