Юрко Сангал - Львівська пані

О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, — тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там — так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була — лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався — якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…

Що ви кажете!.. Ховають від вас їдження?! Навіть холодильника закривають на ключ?! Від невістки можна ще й не такого дочекатися. А чому син не заступиться? Що? Що? Хотів навіть бити?! І як йому тільки рука піднімалася на рідну маму! Та я вже не пошкодую вам, що маю, те й дам. Зараз підігрію зупу. Чомусь тільки раз можу зупу скуштувати, а більше та сама вже не лізе. Мені мама завше казала: «Тобі, Зоська, тільки фіґлі-міґлі подавай». На що я відповідала: «Як кохаць, то пана, як піць, то шампана!» Як же я любила щось файне з’їсти! Та й тепер люблю. А як добре трохи вина випити… Так часом хочу забавитися й забутися. Ну як, пані Стефцю, поїли? Не встидайтеся, заходьте ще. Бувайте здорові! Та ні, цілуватися не треба! Я вас прошу, не треба!

До побачення! До побачення! Поперла, нарешті, стара шкапа. Якогось дідька завжди цілуватися лізе. Тьфу тобі, геть усю мене обслинила. І що за дурна звичка! От коліжанку привів чорт на старість літ! Ходить тут поплакатися й нажертися, а поза очі, певно, плете язиком… Знаю я її! Навиділася я таких підлиз, через них тільки проблеми. І не дивуюся, що рідний син із хати її виганяє. Дивно, як то ще світ її тримає. Замолоду водила холуїв табунами, не мала ніякого стриму, а тепер плаче, що на душі погано, що син не визнає… І справді, який то жах, коли рідний син не визнає мами… Стара дурепо! А треба було тобі того хлопця на старість літ? Уже мала за шістдесятку. А хлопчина-студент був у неї комірником. Вигадала таке, аби він їй грошей не платив, а… І хто його знає, скільки б це неподобство тривало, якби син їх не застав. Та ще на такому, що і в голову не вкладається… Син її ледве не забив — два місяці в шпиталі лежала. А що він їй ганьби наробив: перед всіма обзивав шматою і гнав, як того пса… Бачиш, як воно є, Стефцю: старість треба собі заслужити замолоду. Не могла дочекатися, коли вже піде — так закортіло чоколядою поласувати, а то ще з нею ділися. А їй тільки поклади на стіл — зжере до останнього кусочка, навіть оком не моргне. Але де ж вона? Я ж її під подушку сховала! Ти диви — нема! А нехай би тебе шляк трафив, це точно Стефка поцупила… Крім неї — нікому. Напевно, тоді, коли я обернулася зупу на плиту ставити. От паразитка! Якби злапала за руку, то пальці повідкручувала б. Ху…у! Є! Під простирадло залізла. Так у роті солодко, що й на душі тепло стає. Єдине, заради чого ще варто жити. Як зрання знаю, що маю приховану плитку чоколяди, то й день веселіший.

І чого цей дурний так шкіриться? Ще, чого доброго, зґвалтує мене… Я чула, що він вийшов із криміналу. Ой, як же боюсь я його — для таких усі жінки на один вік… Про подібного в газеті писали, що тільки-но вийшов на волю, як вчинив наругу над однією старою, ще старшою за мене. Кажуть, а може, і прибріхують, що ця стара все життя хлопа не знала. І цей виродок не дав їй померти невинною… Глянь, як шкіриться. А яка хіть у його очах, — ніби мені вісімнадцять. Я ж то сиджу собі цілком спокійно, і навіть натяку не давала, аби на мене так дивитися… Може, він загледів виріз на суконці, яка пішла швом, аж видно сідницю. Ніяк руки не доходять зашити, а тепер маю… Давно на мене так не дивилися, а я любила такі погляди. Чи то він вколений чимсь, що в такому ражі? І не соромно йому на такі непристойні речі мені натякати? Добре хоч, що його балкон з іншого боку подвір’я. А то я вже не знайшла б у собі сили дати відсіч…