Міла Іванцова - Ключі від ліфта

У тому-то й річ, що ніхто не змушує! Неспокійна людська душа сама, мов радаром, нишпорить нашою різнобарвною реальністю і, буває, щось ніби клацне всередині, зупинивши ваш погляд на першому експонаті майбутньої власної колекції, чи затріпочуть ніздрі від запаху фарби в майстерні митця, чи погладить ваша рука щеня, і та мить стане початком тривалої дружби… Є, мабуть, у людських душах якісь запасні, «другорядні» резервуари, що протягом життя заповнюються цими дивними захопленнями не заради грошей, а, буває, навіть усупереч здоровому глузду.

Але ж, природа не дурна, і в ній немає нічого зайвого. Усе, що вона заклала, для чогось мусить таки бути.

Мабуть, хобі – це те, що гармонізує та урізнобарвлює наше життя, приносить радість, не дає стати просто солдатиками сірого війська, що понуро ходить на роботу – з роботи, їсть, спить і знову на роботу – з роботи… Хобі індивідуалізує людину. А ще – допомагає виразити себе і відшукати собі подібних. І воно зазвичай на роки. Тобто це не одномоментний акт, а процес. Звісно, можна перекупити чужу колекцію (буває, нащадки продають «батьківський непотріб»), але ж збирати власну, полювати за кожним її екземпляром куди цікавіше: це наповнює життя. І добре, коли хтось, споглядаючи твоє заняття, не крутить пальцем біля скроні, а розуміє, розділяє і підтримує.

А ще хобі – це визнаний антидепресант і спосіб гідно витримати важкі хвилини життя. Психотерапія, арт-терапія чи просто «дірочка для випускання пари», коли тиск проблем у душі стає нестерпним. Мабуть, сили небесні підказують людині, що реставрувати меблі, шити бісером, малювати, вирощувати квіти, вишукувати старовинні праски, писати вірші чи пекти торти набагато краще, ніж здатися в полон Зеленому змію, заховатися в дурмані наркотиків чи лізти в зашморг.

Ліза звикала жити в чужому домі. Перед тим вона ніколи не жила в приватному будинку – дитинство її та юність пройшли в київській квартирі, а майже рік тут – у тісненькій трикімнатній з дівчатами, де кожна мала свою невеличку кімнату для сну, а кухня та інші вигоди були спільними.

Ліза ознайомилася з будинком, із двором, помалу звикала до нового розкладу життя. Коли Він їхав у справах, вона шукала собі якесь заняття, заводила розмови з Марією, хоч та майже не володіла англійською, але була дуже відкритою, а от із Брасом не склалося. Цей хлопець займався своїм, відповідав «так» чи «ні», слухав музику з плеєра та існував десь паралельно.

Одного разу Ліза знайшла в комірчині на дальній полиці закинуті акварельні фарби, альбоми, рулони паперу, пензлі – і дуже їм зраділа. Вона принесла це до вітальні, розібрала й узялася малювати. Коли Він повернувся додому, на столі лежала доволі простенька, але щира акварельна робота – двоє людей, обійнявшись, ішли кудись уперед під парасолею. Він здивувався, що до всіх інших чеснот нареченої вона ще має хист до малювання. Але ставитися до цього серйозно не міг, бо ті фарби та альбоми колись належали його старшій сестрі, котра також, було, загорілася творити, та невдовзі покинула. Але якщо Ліза хоче так розважатися – чому б і ні?

Він теж мав хобі. Але, на відміну від дівчачого, то було конкретно чоловіче хобі – Він, із подачі одного заїжджого гостя, став колекціонувати віскі. Ліза з подивом розглядала вмонтовану в стіну дорогу скляну шафу-сейф із виставленими там пляшками з рідиною коньячного кольору різних відтінків. Вона пробувала віскі в клубі, але не могла сказати, що їй сподобалося, і навіть уявити не могла, що цей алкоголь може бути культовим і що любителі та колекціонери платитимуть по кілька тисяч доларів за пляшку. Адже напій передусім призначений бути вжитим, випитим. Смішно уявити, щоб хтось колекціонував цукерки чи торти! Хай би вже прикраси чи автомобілі. Але ось такі в грошовитих пацанів забавки.

Він же вважав це хобі цікавим та ще й корисним з погляду вкладання грошей. Навіть якось, проводячи освітню роботу з нареченою, зачитав статтю з газети:

«На торги, які аукціонний будинок Bonhams проведе 18 листопада в Единбурзі, будуть виставлені більше ніж 3 тисячі пляшок віскі, зібраних покійним Уїллардом Фолсомом із Сан-Франциско, колишнім працівником United Airlines, що помер у червні 2008 року у віці 64 років. Американець, якого любов до віскі змусила переїхати до Шотландії, а потім до Англії, збирав свою дивовижну колекцію протягом 18 років. Подейкують, разом із собою мільйонер возив по світу всю свою сім’ю – правда, не з метою показати принади планети, а щоб ті носили його валізи з улюбленою колекцією.