Міла Іванцова: Ключі від ліфта

Не торкаючись їх руками, дівчинка ледь нахилилась і вказала пальцем на менший, жовтенький ключик від «англійського» замка:

– Ось цим ти протягом двох діб зможеш відімкнути будь-які двері.

– Ага. Вірю, – реготнув Ігор. – А якщо я завтра зранку замовлю купу дублікатів – і вони зможуть те саме?

Дівчинка уважно подивилась йому в очі та серйозно, але трохи здивована такою кмітливістю, відповіла:

– Ні. Лише один такий самий, окрім цього.

– Круто! Такий прикол коштує десяти гривень! Потішила. А що ж про майбутнє?

– На дві доби?

– Так.

– Ну, першу добу ти гратимешся з ключем, а другу… – Дівчинка збентежено замислилась.

– Що? – знову іронічно гмикнув Ігор, уже чітко розуміючи, що з нього покепкували, але на його ж власне бажання.

– Коротше… Ключів, дійсно, буде два, – зітхнула дівчинка, – один приведе до щастя, другий – навпаки. Все.

Побачивши непідробну тривогу в очах дівчинки, Ігор раптом знітився і спитав:

– А якщо я вважатиму, що ніколи тебе не бачив і житиму далі, як жив?

– Ти вже не зможеш.

Він намацав у кишені пачку цигарок і раптом дуже захотів, щоб ця дівчинка розчинилася десь там за скляними дверима, наче й не було її ніколи.

Позаду пронизливо зарипіли гальма, Ігор озирнувся – у травневих сутінках хтось перебігав дорогу навпроти метро, таксі рвучко загальмувало, машину розвернуло, почувся крик. Коли він знову повернув голову в бік дверей, дівчинки вже не було.

Ігор знизав плечима, закурив і побрів до кінцевої зупинки маршрутки, де черга, що перед тим здавалася короткою товстою змією, скупчилась біля краю тротуару.

Виявляється, коли машину занесло і крутонуло, заднім бампером вона вдарила людей, що стояли найближче до дороги. Усі були живі, але комусь допомогли підвестися та обтрушували, лунали обурені вигуки, а у трьох метрах від людської метушні стояв, мов закляклий, професор-філолог і дивився на те, що відбувалося.

– Що вона вам сказала? – спитав, підійшовши, Ігор.

– Щоб не стояв на краю тротуару, – відповів професор, і очі його здалися неймовірно великими за грубими скельцями окулярів.

Тож – героя цієї історії звали Ігорем. Він мав вищу інженерну освіту, досить матеріалістичні погляди та певний життєвий досвід. Ще не мав дітей, та й дружини теж, хоча одна з його романтичних історій мало не закінчилася шлюбом. Останнім часом, чи то від одноманітної роботи в чужому бізнесі, чи від кризи, чи від довгої зими та авітамінозу він почувався дещо втомленим, без колишньої бадьорості, без того молодечого куражу, який бив фонтаном з нього та друзів іще кілька років тому. Та й друзі відійшли – хто одружився і жив тепер в іншому вимірі сімейних турбот, хто чкурнув за кордон на заробітки, хто туди ж, але назавжди. Залишився з колишніх один давній друзяка, однокласник Льовка, геть несхожий на Ігоря ні за характером, ані за фахом. Але це ніколи не заважало їм спілкуватися.

Льовка (якого частіше називали Льовушкою) був художником, дивакуватим, як усі творчі люди. Він щось творив у своїй студії, підробляв сям-там халтурою, розмальовуючи то дитсадки, то вестибюлі в школах, виставлявся кілька разів на якихось престижних, за його словами, виставках, навіть мав якісь там дипломи-нагороди, але Ігор цього не тямив. Та й «манера письма» друга була далекою від конкретики реалізму, а абстракції, на думку інженера, який колись здавав креслення, вивчав сопромат та інші реальні науки, були «чисто понтами», щоб показати, що ти не такий, як решта людей.

Зовні вони теж були різними. Ігор, високий, із коротким їжакуватим темним волоссям, років за десять мав шанси нажити пивне черевце, погладшати, посоліднішати, посивіти скронями, відростити вуса та стати схожим на батька – відставного військового. А Льовушка, середнього зросту, тендітної статури, з м’яким хвилястим рудуватим волоссям, яке він то стриг, то відрощував за настроєм, був схожим на матір та навіть чимось на сестру-близнючку Алісу, тим більше, що батька вони втратили рано і рівнятися не було на кого.

Але все це не заважало давнім дружнім стосункам, де намішано було разом зі спогадами і повагу, й іронію, і майже братську любов. А останнім часом їх єднало спільне почуття, яке вони одного дня, потягуючи пиво в майстерні у Льовушки, зуміли відфільтрувати від інших почуттів та визначити як « відсутність чистої радості ». Тієї безпосередньої радості, як у дитинстві від нових черевиків, першого власного велосипеда чи від стрибання з тарзанки у ставок. Начебто і певний достаток є, не бідують, і різні можливості, але не виходить добути тієї « чистої радості » ні за допомогою алкоголю, ні стрибків із парашутом, ні пірнання з аквалангом, ні жінок, ні навіть спробувавши наркоти. На якийсь час з’являвся «тонус», емоції, якесь піднесення, але минав тиждень, і згадка про черговий експеримент із добування друзями гострих вражень усе одно не витримувала конкуренції зі спалахами дитячих спогадів, коли все було справжнім, коли в курячому бульйоні плавали блискучі копієчки жовтого жиру і пахнув він куркою, а не бульйонним кубиком зі спеціями та глутамінатом натрію. Усе було справжнім. А сьогодні, чомусь, мало що могло зачепити за живе та щиро вразити.