Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.

— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.

— Вони з дідусем лишилися.

— Батько на травневі приїхав?

— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.

— А чому ти про наших зайців не запитуєш?

— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.

— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.

— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.

— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.

— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?

— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!

— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.

— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.

— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…

— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.

— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.

— А хто це?

— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.

— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!

Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.

— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.

— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.

— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…

— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.

— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.

— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.

— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».

— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.

— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.

— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.

— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…

— У них не один заробив! — підняла голову Валя.

— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!

— От сексотка! — почувся Світланин голос.

Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.

— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.

— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.

— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась у розмову Лара.

— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.

— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…

— Коли вирішила?

— А чому ти не питаєш, за кого?

— А що — є вибір? — глянула на Марусю.

— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.

— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?

— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.

— То я знаю хто це…

— І?..

— Це Тунгус.

— Так отож!

— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?

— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.

— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.