Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Марусю, що трапилося? — першою не витримала Лара.

— Не знаю… Але щось точно трапилося…

— З ким, чи в кого? — випитувала Валя.

— У Світлани…

— А чому вона телефонувала саме тобі?

— Саме мені? — спохватилася Маруся. — Справді… Діти!

Вона намагалася знайти у мобілці номер батька і ніяк не могла справитися з цією звичною операцією.

— Марусю, заспокойся, — взяла її за плечі Світлана. — Так жодну проблему не розв’язують. Кому ти хочеш телефонувати?

— Батькові!

— Спокійно шукай номер…

— Ось! — натисла на кнопку. — Татку! Як діти?!

— Малюють… — відповів розгублено батько. — Чому ти така стривожена, дитя?

— Малюють?.. Просто малюють?..

— Марусю, не лякай мене. Що в тебе трапилося? — розхвилювався батько.

— Нічого, татку… — полегшено зітхнула Маруся. — Правда… Просто хотіла почути, що у вас усе гаразд.

— Ти якимось дивним голосом говорила, дитино, — теж зітхнув полегшено.

— Усе, татусю, відпочивайте. Увечері я буду.

Маруся затисла телефон і заплющила очі. Жінки чекали, поки опанує себе. За якусь мить справилася із хвилюванням і глянула на Лару.

— Ларонько, пробач, але змушена тебе просити…

— Давай без зайвих церемоній, — перебила та подругу. — Бери свою сумку.

— Ви що — вирішили без нас їхати? — стрепенулася Світлана.

— Та ви лишайтеся, ми з’ясуємо, що там трапилось і приїдемо, — мовила Лара.

— А давайте ми разом це з’ясуємо, — рішуче сказала Валя.

— У тебе ж чоловік сьогодні — уродинник, — нагадала Маруся.

— Я пам’ятаю… По-перше, йому сьогодні не шістнадцять, — намагалася пожартувати Валя. — Крім того, я думаю, доки повернеться Костик, ми вже будемо на місці.

— Валю, зваж, ми не знаємо, що трапилось у Світлани. Можливо, доведеться затриматися, — попереджувала Маруся.

— Якщо доведеться затриматися… Значить, так буде треба.

Машина рухалася в напрямку столиці. Всі сиділи напружено, мовчали. Ніхто не наважився висловити здогадок — що могло трапитись у Світлани, аби вона так терміново викликала Марусю. І, власне, чим вона може допомогти такій впливовій жінці, як Сквирська?

Маруся намагалася не гарячкувати, щоби хоч якось систематизувати думки, котрі роїлися в голові. Але жодна з них не затримувалася, здоровий глузд одразу ж відкидав її, як божевільну. Так ні до чого не додумавшись, Маруся озвалася до подруг.

— Дівчата, хоч одна з вас може щось сказати?

— А що тут скажеш, Марусю? Треба просто доїхати і запитати.

— Ой! — спохопилася Маруся. — А куди їхати, де її шукати?

— Телефонуй, — порадила Валя.

Маруся раз за разом натискувала на кнопку мобілки. Чула офіційний голос, що абонент розмовляє по телефону. Вони вже в’їхали в місто, як раптом озвалася Світлана.

— Марусю, ми ж не домовилися, де зустрічаємось. Я вибігаю з кабінету, їду до Романового клубу. Там чекатиму тебе.

— Добре, — тільки й мовила Маруся. — Чому до Романового клубу?

Жінки перезирнулися. Маруся тільки знизала плечима, не знаючи жодної відповіді на свої німі запитання.

— Я правильно зрозуміла — нам до клубу? — озвалася Лара.

— Так, Ларонько, — підтвердила Маруся. — Пробач… Щось мене глючить. Ой, дівчата, у мене душа не на місці…

— Ти не нервуйся передчасно, — заспокоювала Світлана. — Взагалі-то полковниця не права — зателефонувала, налякала, нічого толком не сказала… Невже тяжко було зразу все пояснити?..

— У тому то й річ, Світлано, що наша полковниця дуже розумна й виважена жінка. І якщо вона вирішила нічого не казати, значить, так треба. Та що гадати? Слухайте, поки ми переїдемо через місто, зателефоную Романові. Він може щось знати, раз ми збираємося в клубі.

Маруся кинулася до телефону набирати Романа. Кілька разів поспіль натискала кнопку виклику, але абонент був поза зоною доступу.

— Нема… — видихнула із себе Маруся.

— Ну й облиш займатися вичисленням невідомого, — озвалася Лара. — Зараз доїдемо, і все стане зрозуміло.

Після її слів метушня справді притихла. І Маруся притихла, перестала шарпатися, незмигно дивилася на телефон, наче щось хотіла зчитати з маленького погаслого екранчика. Її паніка перетворилася на незворушне очікування чогось (була вже переконана) гіркого і невідворотного.

Ще з повороту Маруся побачила Світлану, яка ходила біля свого джипа і нервово курила. Петрова машина була припаркована поруч. Тільки-но Лара пригальмувала, Маруся вискочила з машини і кинулася до Світлани. Та різко викинула сигарету і напружено збиралася з духом, аби щось повідомити Марусі. Вони ще кілька секунд беззвучно стояли одна навпроти одної.