Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Від доторків до бокалу поколювало губи. І цей «шампанський поцілунок» здававсь їй приємним. Музика створювала тло мовчанню, і було дуже затишно серед близьких людей, серед красивого інтер’єру та біля Романа. Маруся підняла погляд на нього. Чомусь цієї миті здалося, що саме він потрібен їй. Саме цей чоловік, який не зводить із неї погляду. Вона навіть рот відкрила, аби сказати Романові, що згодна вийти за нього заміж. Але чийсь погляд зупинив її на півдиханні. Жінка зіпнула і продовжувала мовчати.

— Ти щось хотіла сказати? — зауважив її намір Роман.

— Так, — підтвердила Маруся. — Я хотіла сказати, що є миті, коли відчуваєш щастя на дотик. Зараз у мене саме така мить… І щиро хочу, щоб у вас якнайчастіше вони траплялися, — підняла бокал, припрошуючи решту приєднатися до її тосту.

Лара їхала швидко, аж шини шкварчали по асфальту. Але, попри такий стрімкий рух, емоційно розповідала про останню справу, яку вела в суді:

— І так мені захотілося бути прокурором, а не адвокатом, що всерйоз подумала — чи не поміняти професію? Гидко стало захищати ту…

— Ларо, — це у тебе вперше? — перебила Маруся.

— Ти хочеш сказати — старію?

— Уже вдруге за сьогоднішній ранок згадуєш старість. До чого тут вона?

— Не знаю. Може, старію… — посміхнулася лукаво Лара.

— От маруда, — озвалася, теж посміхаючись, Світлана. — Що на тебе зранку найшло, Ларко? Це тобі не личить. Може, Валерик на щось натякнув?

— Нехай би посмів! То довідався б про все своє родове дерево, починаючи з коріння!

— А ти так добре його родовід вивчила? — сміялася Світлана.

— Навіщо людині, яка має гарну фантазію, щось глибоко вивчати? Га, дівчата? Можна ж і придумати…

— Після твого показового виступу в «Барабані» ніхто не сумнівається у твоїй неймовірній фантазії, — зауважила Маруся.

— До речі, а твій очкарик не зголошувався? — поцікавилася Лара.

— Не зголошувався… Та, власне, як він це може зробити? У нього нема моїх координат.

— Ти могла сама зателефонувати! Я ж тобі давала його номер! — вигукнула емоційно Лара.

— Е-е-е, Шумахер, на дорогу дивися! — зауважила Світлана.

— Не бійтеся, дівчата, я ж найдорожче везу…

— От брехуха! — розсміялася Маруся. — Відколи це ми для тебе такими дорогими стали?

— А хто вам про це казав? — лукаво озиралася на подруг Лара. — Я свою красу маю на увазі.

— А тобі хто казав, що ти красива?

— Я що — очей не маю.

— Так, Ларонько! І зі скромністю у тебе все гаразд… — кинула Маруся.

— Не збивай із думки, Марусю. Я цікавилася твоїм очкариком…

— Пам’ятаєш, ти казала, що його звати Віктором, а сама вперто називаєш очкариком. Так нечемно, — продовжувала зволікати з відповіддю Маруся.

— То ти, зрештою, розповіси про свого Віктора-очкарика, чи застосовувати тортури? — не відставала Лара.

— Я заборонила собі думати про нього. Не скажу, що успішно з цим справляюся, але певні позитивні зрушення є. Він уже рідше зринає в уяві. І… Скажу вам більше — я виходжу заміж.

Усі, крім двигуна машини, мовчали. Маруся не очікувала на таку тиху реакцію, знову озвалася:

— А-у-у, дівчата! Я виходжу заміж, а вам заціпило. Ви що — заздрите?

— Еге ж. Якщо врахувати, що ми всі, крім тебе, заміжні — чорно заздримо, — озвалася Світлана. — Ти до цього часу приховувала від нас таке важливе рішення. Ми тобі — взагалі по барабану?

— Дівчата, коли ми були в «Барабані», я про це ще навіть не думала… — намагалася звести до жарту Маруся.

— І коли ж ти зважилася? — не велася подруга.

— Щойно…

— Тобто? — Лара різко озирнулася назад і машину хитнуло.

— Вкотре кажу — пильнуй дорогу! — наказала Світлана. — А то ще обранець цієї дами не дізнається про її рішення.

— А ця дама визначилася з обранцем? — уже не озиралася на подруг Лара.

— Приїдемо до Валі, запоручусь її підтримкою і поб’ю тебе, зла жінко! — жартувала Маруся.

— Ти вміло уникаєш відповіді. Я сьогодні довідаюся, хто ж той щасливчик? — наполягала Лара.

— Можна подумати, що в мене їх найменше з десяток.

— То це таки Тунгус?

— Це таки Роман.

— Я рада за тебе, Марусю, — сказала серйозно Світлана. — То найрозумніше, що ти зробила за останні роки.

— Я не була б така впевнена, Свєт. Сама знаєш, хто такий Тунгус… Вибач, Марусю, скажу відверто — людина не може змінитися радикально. Якщо він був бандитом, то ним і залишиться.

Характер — не костюм, його так легко не зміниш. Нині такі обставини — чоловік поводиться, як звичайна нормальна багата людина, котра може щедро обдаровувати, любити та обіцяти гарне затишне життя. Але невідомо, що може трапитись. І тоді не знати, як поведеться цей чоловік. Він звик брати від життя не те, що належить, а те, чого хоче. І вміє це робити… Не буду тебе, Марусю, відмовляти від твого рішення, ще раз поміркуй, зваж усе добре, бо цей вибір — дуже серйозний, — розмірковувала Лара, пильнуючи за дорогою.