Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Щодо дружини Толстого — можна й не погодитися. Кажуть, що вона була сильна особистість.

— І що ви, Марусю, чули про неї, як про особистість? Хоч знаєте, як її звати?

— Власне, нічого й не чула. Не буду наполягати… А про Галу справді знає весь світ… Хоча та й інша були лише дружинами ґеніїв. То ви вважаєте, що жінка від народження наділена певними рисами і тому вже від природи має свій тип?

— У кожної з нас є щось від Ліліт і від Єви. Просто іноді хтось із них надто переважає, і тоді ми бачимо «сірих мишок» та фатальних жінок. Хтось задовольняється народженням дітей і безконечним перебуванням на кухні, а хто підкоряє вершини.

— А інші стають полковниками?

— Хто як — буває, що й ведучими, — відпарирувала Світлана.

— Але це не одне й те саме. Погодьтеся. Ведучих на кожному каналі радіо і телебачення… Лише увімкніть. А ось — жінка-полковник! Не густо. Погоджуєтесь? А ви — полковник від природи чи від обставин?

— Звання не має жодного стосунку до природи…

— Чому так вважаєте? Сила волі, розум, швидка реакція — це закладено природою!

— Власне, так… Але ж ці риси можна спрямувати в іншому напрямку. І з цього всього можна зліпити відомий багатьом образ Соньки Золотої Ручки. У неї було все, що ви перерахували, — сказала впевнено Світлана.

— Думаю, не все. Над усім тим, що я перерахувала, домінував авантюризм. Звідти такий образ і така доля, — переконувала Маруся. — Ой, — глянула на годинника. — Нам час, Світлано, навести останні штрихи перед ефіром.

Двадцятихвилинний вечірній прямий ефір розпочала Маруся.

— Найбільшою загадкою природи та світу є жінка. Здається, кожен чоловік, маючи дружину, знає, кому вона належить. Без сумніву, йому — повелителю, голові, господареві. Але чоловіки навіть не здогадуються (за певним винятком), що жінка насправді належить лише собі та природі. За свою близькість з природою жінка й наділена магічними властивостями. А фраза, що всі жінки — відьми, абсолютно правдива. Бо слово «відьма» походить від слова «відати» — знати. Колись жінки зналися на травах, могли передбачити погоду. І ще багато чого могли і можуть. І чи хоч один чоловік, сидячи по той бік ефіру, сумнівається? — подивилася в об’єктив камери так, що оператор Женя аж закліпав очима. — Сьогодні, у нашому ефірі ще та відьма, — перевела погляд на Світлану. — І я рада нашій зустрічі. Бо дві відьми в ефірі — це потужний тандем. І є надія, що вам буде цікаво з нами…. Якщо я повідаю, що перед вами Світлана, вам це про щось скаже? — знову пильно глянула в об’єктив. — Уже ніби чую слова чоловіків, що це — неймовірно вродлива жінка. Так. Перше, що бачать мужчини, — жіночу вроду. Хочу вас запевнити, що при першій зустрічі зі Світланою я побачила те ж саме. Отже, жінка в жінці бачить насамперед також — зовнішність. Але на цьому збіг закінчується. Бо жінка оцінює критичним оком, порівнюючи із собою, а чоловік, хоч і критичним оком, але з позиції покупця. Він одразу ж думає: «М-м… так… я б…» Має на увазі — купив би, — лукаво посміхнулася. — Та я впевнена, коли скажу вам, що перед вами — полковник МВС Сквирська, що дев’яносто дев’ять відсотків глядачів, не тільки чоловіків, вигукнуть: «Нічого собі!» І в полковникові почнуть шукати не лише жіночих зваб. Шукайте, панове!

Ефір промайнув на одному подиху. Ведуча і гостя виявилися блискучими ораторками: дотепними, іронічними, глибокими. Вони зачепили жінок-політиків, жінок-зірок, не оминули і журналісток.

Присутні в студії зааплодували, тільки-но ефір закінчився. Петро кинувся до Марусі, як до рідної.

— Я тобі казав, що ти неперевершена?! Хто мені не вірив?!

— Петрику, — все — ця пані, — показала на Світлану. — Вона — геніальна співрозмовниця…

— Це я помітив, — поцілував руку Світлані. — Ви — справжній полковник. Але, що найважливіше, ви справжня жінка. Точніше — ви вражаюча жінка!

— Дякую! Я про себе такого не знала, — посміхалася Світлана.

— Ой, знали, — продовжив жарт Петро, — бо не один я, з чоловіків, маю очі.

— Пане Петре, мати очі — ще не значить ними бачити…

— Згода. Бо не завжди мати язика — так вправно ним керувати…

— То знову комплімент, чи…

— Це, Світлано, навіть не похвала, це — захоплення! — перебив Петро.

— Дякую, — простягла руку Світлана.

— Це вам… я навіть не знаю, як дякувати, — поцілувавши руку, дивився захоплено на жінку.

— А я знаю! — перебила їхній монолог Маруся.

— Як? — запитали в один голос Петро та Світлана.