Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Майже… Це ж треба таке придумати.

— То не ми, а життя придумує різні колізії. Ми просто діємо за його сценарієм.

— Ти фаталіст?

— Щойно про це подумав. Раніше за собою такого не помічав.

— Ти справді був іншим…

— Можливо, через те, що був ще й Тунгусом. А друге ім’я, якщо воно вже є, сама знаєш, також вимагає права на життя.

— А тепер ти остаточно не Тунгус? — поцікавилася жінка.

— Ой, Марусю, кліше того імені відбилося на мені навічно, — сказав сумно. — Його не зітреш, як інформацію з компакт-диска… Так, Лесику?

— Не знаю… — розгубився хлопчик. — А давайте в міста гуляти, — запропонував зненацька.

— Оце доречно! — підтримав Роман.

Усе, що відбувається вперше, залишається у пам’яті назавжди. Це Маруся знала чітко. Набуваючи свій перший досвід — кохання, материнства, чи науки, — до дрібничок пам’ятала враження, острахи і розчарування чи навпаки — захоплення. Сьогодні ж вона готується до свого першого ефіру. Про це, крім подруг, дітей і Романа, ніхто не знає. Тримати таємниці вона вміє.

Маруся недовго вибирала собі першу співбесідницю. Розуміла, що від тої успіх залежить більше, ніж від неї самої. Це — як полазаник, котрий першим заходить хату засівати на свято Василя. Для людей — то прикмета, яким буде майбутній рік. Якщо першим заходив хлопчик чи молодий здоровий чоловік — рік передбачався вдалим. А якщо то був хтось із жіноцтва — рік міг стати прикрим. А їй, ведучій, яка має зустрічатися тільки з жінками, полазника чоловічої статі нічого чекати. І вона відразу ж зупинилася на полковнику Сквирській. Насамперед тому, що вона їй глибоко симпатична, як жінка та людина і, що не мало значить, ще й розумна і легка у спілкуванні.

Сквирська, почувши телефоном про таку несподівану телевізійну перспективу, розреготалася характерним глибоким сміхом.

— Оце так… Ви, Марусю, хочете зробити з мене телезірку?

— Буду відвертою: зірковості ґарантувати не можу. Але, якщо є така перспектива, чому не спробувати?

— Я ж не проти спробувати. Але, своєю чергою, також жодних ґарантій дати не можу. Тому, що не впевнена у своїй винятковості. А вам, як я розумію, треба якась особлива жінка.

— Саме така особлива, як ви, — впевнено сказала Маруся.

— Це прозвучало досить переконливо. А я вам довіряю…

— І я ж про це. А якщо двоє жінок довіряють одна одній, що, погодьтеся, не так часто буває, то з цього вийде дуже цікава штука.

— Кажете — штука? — знову розсміялася Світлана. — Тоді обговоримо тему нашої телебесіди.

— Пропоную свою — «Фатальна жінка, „сіра мишка“ — природа чи обставини». Приймаю заперечення і пропозиції.

— Прекрасна тема! — вигукнула захоплено Світлана. — Є про що говорити вже зараз. Ви, Марусю, вмієте зацікавити. Питання надішлете, чи говоритимемо у вільному режимі?

— Питання ставлять у певні рамки. І розмова може здатися нудною і штучною… Це — моя думка. Але якщо вам треба питання, то не питання — перешлю електронкою сьогодні ж.

— Не будемо зануджувати й без нас нудний ефір. Ударимо ерудицією по комерції! — зареготала Світлана. — Хіба у нас нема чого сказати?

— Я рада, що наші думки збіглися.

— Тоді — до ефіру!

— До ефіру!

Усе, що відбувалося довкруж, ставало лише тлом, на якому Маруся вимальовувала свою першу передачу. Колеги по черзі запитували, чи не трапилося яких змін у її житті, бо виглядає вона дуже загадково. Едуард почав знову наполягати на серйозній розмові. І Маруся не втрималася, сказала йому, що виходить заміж, тож розмови зі сторонніми чоловіками — вже у минулому. Він, звичайно ж, не повірив і телефоном продовжував її «діставати».

Це виводило Марусю з рівноваги і відволікало від безпосередньої роботи та підготовки до ефіру.

— Еде, ти не вмієш слухати. Я не хочу жодної розмови з цього приводу. Стомилася від усіх розмов разом. У мене міняється життя… Розумієш? Кардинально! — закричала в слухавку. — Ти — це те, що могло бути, але не трапилося! Ти класний, Еде! Але ти — з життя інших жінок. Розумієш? Із життя твоєї дружини, Маргарити…

— Та пішла вона! — перебив Марусю.

— Ну, так не можна… Захотів — прийшла, перехотів — пішла… Вона жінка… І ти сам пустив її у своє життя…

— Вона в нього пробралася по-пластунськи, підло й підступно.

— Значить, були відчинені потаємні дверцята твоєї душі…

— Слава Богу, в душу не пробралася.

— Отже, не все так погано? Чому ж ти так нервуєшся? — пом’якшила тон, бо відчула, що чоловікові справді щось дуже пече.