Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Телефон отямив її. У сумці закричав Вакарчук. Йому, бачиш, захотілося бути там, де вона, і жити в її телефоні. Ця мала вібруюча і галасуюча штучка здатна будь-кого вивести зі ступору. Маруся з несподіванки не могла справитися з мобілкою — мало того, що вона загубилася в сумці, то ще її ледь не випустила, коли дістала. Нарешті Вакарчук змовк і озвалася Світлана:

— Егей, Марусино! Тебе Вій не поцупив? Де ти пропала? Ми вже стривожені!

— Ви стривожені, а я стриножена… — озвалася схвильована Маруся.

— Що трапилося?

— Я в полоні…

— В якому полоні? Що ти мелеш? Не лякай…

— Та ні… Все гаразд… Я пробую зрушити з місця і зараз буду з вами, — вимкнула телефон.

Чоловік помітив Марусю і почав пильно придивлятись. У його погляді проглядалася розгубленість. Він намагався згадати цю жінку і, можливо, навіть згадав, бо очі примружилися й уже був готовий усміхнутися чи озватися, але Маруся, як сполохане курча, пурхнула і помчала по мокрому асфальту, не озираючись.

Не пам’ятала ситуації, в якій виглядала б і почувалася б так безглуздо. І головне, розуміла — втікає не від того неадекватного вчинку в метро, коли втрутилася у стосунки двох, а від чогось іншого, якому й назви не може визначити. Цей чоловік, навіть імені якого не знає, діє на неї магічно. Відтоді, як побачила його, він щохвилинно незримо присутній у її житті. Що вона знайшла в цьому сивіючому, вайлуватому очкарику? Не знала. Але навіть уявлення його образу примушувало серце завмирати. І не такий він вайлуватий, і окуляри йому навіть дуже личать… А виглядає він вражаюче — високий, вишуканий, елегантний!.. Та що ж це за потьмарення свідомості? Марусина душа приймає цього чоловіка всього до решти. Не може знайти жодного ґанджу. Звичайно, за півтори зустрічі багато не роздивишся. Але ж чому тоді інших чоловіків з першого разу сприймає критично — ну, все у них не так.

Маруся бігла до дівчат, а її щось муляло, заважало заспокоїтись. Аж зупинилася, коли збагнула — вона ревнує. Саме так! Ревнує цього чоловіка до тієї Маші. Яке безглуздя! Але ж як він хвилювався, чекаючи на неї… Так хвилюються лише закохані. Він закоханий… Жодного сумніву. Але що їй до чужого чоловіка?.. Які розкішні троянди! Але чому жовті? Та чи їй не має бути байдуже?

У цій кав’ярні дівчата збираються постійно, хоча й не так часто, як би того їм хотілось. У кожної свої справи, проблеми, словом, — життя. Тут не особливо вишукано, але всіх влаштовує місце, демократичність і контингент. Зазвичай, сюди сходяться люди творчі — письменники, журналісти, забігають і телевізійники. Тому іноді можна зустріти обличчя з екрану.

Жінки облюбували маленьку залу, в якій поміщається одна компанія, саме така, як їхня. Там невелике заглиблення, наче підвальчик, де стоїть стіл із м’якими диванчиками. Ненав’язливі сюжети маленьких картинок зі східними мотивами на стінах, обклеєних рогожкою, створюють саме той настрій, яким хочеться ділитися з найближчими людьми.

Маруся впевнена, що це і є її близькі люди. Подруги, перевірені роками та різними ситуаціями. Не було такого моменту, коли б вона засумнівалася у їхній щирості. Правда, бувало, що й сварились. Але тільки через те, що, як з’ясувалося згодом, хотіли одна одну застерегти від чергової халепи.

Усі троє, як за командою, потягували через трубочки коктейль і (о, диво!) мовчали. Маруся аж зупинилася з несподіванки.

— Нічого собі! — озвалася першою. — Що за мовчанка — міліціонер народився?

— А в тебе що трапилося? Де ти пропала? — сурово запитала Валя, наче в котроїсь зі своїх студенток.

— А я і не зникала, — посміхнулася Маруся. — Всім привіт!

— Ну, ви погляньте на неї — налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, — «наїхала» Світлана.

— Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… — виправдовувалася Маруся. — А тут ще…

— Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, — озвалася Лара. — Правда, дівчата?

— Ото вже зануди, — продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. — Я щойно бачила його…

— Кого? — в один голос запитали подруги.

— Ну, того очкарика з метро…

— Я щось пропустила? — запитала дівчат Лара.

— По-моєму, не ти одна… — підтримала Валя.

— І що ти йому зробила цього разу? — поцікавилася Світлана.

— Нічого… Не встигла — поспішала до вас.