Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Маруся тоді думала, що життя закінчилось. І навіть та велика любов до Дмитра, яка колись так несподівано охопила її, кудись потихеньку щезала. Ще здававсь їй красивим, дотепним та розумним, що дуже цінувала в чоловіках. Рідко зверталася до енциклопедії, бо все, що цікавило Марусю, знав її чоловік. Його здатність усе запам’ятовувати справді вражала. Знав чотири мови, був асом у математиці, носив у собі всю хронологічну таблицю нашої та світової історії. І Маруся почувалася перед ним школяркою.

Її свекруха вважала свого сина ґенієм. Звісно, для цього були підстави. Але тими знаннями, що мав Дмитро, треба було ще й уміло розпорядитися. Не розпорошувати на всі боки. Але її чоловік — натура непослідовна. Сьогодні він вигадує вічний двигун, а завтра пише українсько-угорський розмовник. Зрозуміло, що ні одне, ні інше не закінчено, а він уже проводить якісь досліди на кухні.

Звичайно, така розпорошеність чоловіка доходів не давала. Тим часом підростала донька, яка потребувала і харчування, і памперсів, і одягу. А позаяк Маруся одягалася завжди вишукано, вона прагнула відповідно одягати і Яринку, навіть таку манюню. Батьки грошей не давали, бо хотіли довести, що Дмитро не той, хто їй був потрібен. Свекруха не допомагала, бо не вважала Яринку за внучку, і мала на те підстави. Перед тим, як завагітніти Яринкою, Маруся з Дмитром тривалий час не жили разом. А тільки-но вони помирилися, жінка відразу ж завагітніла. Ось у свекрухи й виникла така підозра. Сама ж Маруся знала, чия це дитина, і доводити нікому нічого не збиралася.

У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше — найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною зарплатнею, аби можна було утримувати сім’ю.

Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.

Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.

Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.

Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) — і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:

— Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? — запитав, аби почати хоч якусь розмову.

— Татусику! — кинулася до нього донька.

— А звідки сльози в мого зайчика? — тремтіння в його голосі видавало хвилювання. — Хто це тут зібрався плакати?

— Ні, ну що ти? Я не буду, — намагалася опанувати себе.

— Мамуню, пробач…. — підійшла, не наважуючись обняти.

— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.

— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.

— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…

— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!

— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.

— Де внучка? — роззирався по кімнаті.

— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.

Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.

— Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… — прошепотіла мама. — Ти такою ж гарнюнечкою була, — сльози закрапали одна по одній.