Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? — запитав, узявши за лікоть.

— Прошу, — простягла йому руку.

— Не чую радісних криків…

— Не бачу радісного приводу…

— А зустріч із давнім другом — не привід?

— Я б воліла, аби все лишилося в минулому… — підняла таки голову і глянула йому в очі.

— Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, — пильно вдивлявся в очі. — До речі, хоч знаєш, яка ти красива?

— Тунгусе, не починай…

— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.

— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.

— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!

— Ти не пропонуєш, а береш!

— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.

— Та йди ти зі своїм характером!

— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?

— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?

— Правду, чи брехати?

— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.

— Я тебе ніколи не обманював.

— Просто ніколи не казав правди?

— Ти сама розумієш, що не все мала знати.

— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…

— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…

Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони не зауважили, що танцювали під власну розмову. І Вова, на правах гарного знайомого, вирішивши виручити танцюристів, увімкнув знову вальс і запропонував кавалерам запросити дам.

Едуард запросив Маргариту і почав вальсувати ближче до Марусі. Водив у танці керівницю, а сам розглядав Тунгуса, намагаючись почути хоч щось із їхньої розмови. Музика забивала слова, й зрозуміти їх було неможливо. Він спостерігав за їхніми обличчями і розумів, що цей чоловік має неабиякий вплив на неї. А страх у її очах перемагає незадоволення, що на Марусю було не схоже. Він не знав, як поводитися — виручити її з його палких обіймів, а чи почекати, поки сама натякне. Тепер розумів різку переміну її настрою — вона побачила якогось дивного знайомого і налякалась. А це означало, що не простий мужик водить Марусю в танці. Тож зі своєю ініціативою може тільки все зіпсувати.

Маргарита, своєю чергою, спостерігала за Едуардом. Той прикипів поглядом до Марусі, навіть забувши, що танцює, — механічно переставляв ноги і міцно стискав вузьку руку Маргарити. Та терпіла і чекала, чим закінчиться ця історія і цей танець. Раптом Едуард міцно притиснув жінку до себе. Тій аж подих забило.

— Едуарде, я буду кричати… — нагадала про себе Маргарита, всміхаючись.

— Ой, пробачте, Маргарито Львівно, — відпустив жінку. — Задумався…

— Не відпускайте так різко, бо впаду, — продовжувала всміхатися Маргарита. — То буде не вельми приємне видовище — жінка посеред зали.

— Така жінка посеред зали ніколи не буде, — напускав на себе галантності. — Ви тільки натякніть, і кожен захоче вас…

— На цьому зупинимося, — перебила на півслові. — Це звучить гарно: «Кожен захоче вас…»

— Я мав на увазі…

— Не це? Шкода…

— Повірте, це — насамперед. Але ви така жінка…

— І це звучить непогано…

— Маргарито Львівно, ну що я вам буду розповідати… Ви самі знаєте, яка ви…

— Я вже забула, яка я, — мовила серйозно. — І хотіла б згадати, — пристрасно глянула Едуардові в очі.

— Що ви маєте на увазі? — запитав розгублено.

— Що у чоловіка в… не скажу де, те у спраглої жінки на увазі… — сказала неоднозначно.

— Мені тяжко вас розгадати… — розгубивсь Едуард.

— А хто вам сказав, що розгадати жінку легко? До того ж, ви хочете зразу дві… — кивнула на Марусю. — Повірте на слово, Марусю сьогодні розгадуватимете не ви…

— А з чого ви взяли, що я її прагну розгадати?

— Еде, ви маєте справу з розумною жінкою. Чи сумніваєтеся? — повела кокетливо очима.

— У цьому вам не відмовиш…

— А в чому відмовиш?

— Та, мабуть, ні в чому…

— Тоді домовилися?

— Про що? — не втямив Едуард.

— Мені сьогодні вручили тяжкенький подарунок. Він у машині. Самій до квартири не донести. Тож прошу про допомогу, — всміхалась і очікувала, зрозуміло, на позитивну відповідь.

— Ну, коли ненадовго… — мовив невпевнено, бо бажання особливого не було, але й відмовити керівниці не наважився.