— Зависаю?.. Я вже не в тому віці, Марусю…
— А в якому?
— У тому, щоб мати власний…
— Он як?.. Ну, покажи своє дітище, — сказала рішуче.
Під’їхали до яскраво освітленого гострокутного будинку у вигляді праски. Його кути були пом'якшені еркерами різної конфігурації та увінчані вишуканими башточками і шпилями. Сяяв, як казковий замок. Із боків входу скляні дерева світилися синьо-рожевими вогниками. У холі — круглий камін, вписаний у виступ стіни, розділив простір на дві зони — домашнього кінотеатру та відпочинку за горнятком кави біля барної стійки. Відвідувачі, видно, не новачки, бо почувалися і впевнено, і затишно, як удома — хто пив каву, хто віскі з крижинками, а хто захоплено дивився якийсь фільм.
Піднялися гвинтовими сходами. Ті були дивовижними — оздоблені натуральним дубом, а перила й огорожа ажурної ковки з ефектом старіння. Півкругла стіна оздоблена «венеціанкою», а при потраплянні на неї світла, створювалося враження люмінесцентної блискавичної підсвітки. Маруся, небайдужа до вишуканості в усіх її проявах, була просто приголомшена такою розкішшю і гарним смаком Тунгуса.
До нього кивали шанобливо, з ним віталися. Якби й не знала, що це його клуб, однак зрозуміла б. Тому що так поводитися може лише господар. Глянула на нього і раптом згадала, що досі не знає його справжнього імені. Скільки років з ним знайома, а ім’я його так і лишилося таємницею. Спершу він не називав його. А згодом якось уже й звиклося, ніби й не було в тому потреби.
— Як тебе звати? — запитала несподівано.
— Ти до мене?
— Я тебе знаю скільки років?
— Багато… Я тоді був молодим, а ти юною…
— Ну, ось… Знаю багато років, а як звати — не знаю.
— Напевне, не дуже й хотілося?
— Чому ж? Спершу дуже… Але ти заборонив мені. Потім звикла до цього дивного імені Тунгус…
— А тепер хочеш знову?..
— Хочу… — глянула пильно в очі й додала: — Знати… Може, сядемо?
— Ну, ні, — заявив категорично і сумно хмикнув. — Зі мною це вже було. Давай присядемо, — показав рукою на стіл, який було накрито на двох.
Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?
Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.
— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.
— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?
— Я тобі казав, що всьому свій час…
— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…
— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.
— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.
— У мене є надія?
— Яка надія? — не зрозуміла жінка.
— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.
— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…
— А твій Дмитро? Він де?
— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.
— Ти чотири роки живеш одна?
— Чому ж одна?
— Тоді звідки воля?
— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.
— А це ж хто?
— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.
— А живете де?
— Живемо там само.
— Тобто у тій тісній квартирці?
— Та ще й не своїй…
— А чиїй?
— Колишньої свекрухи.
— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.
— Ти змінився… Чи мені так здається?
— Просто ми давно не бачилися…
— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…
— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?
— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.
— Із твого чи вашого?
— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…
— Чому ж? Буває — замінюють…
Читать дальше