Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Це харашо… — розсміялася Маруся і раптом задумалася. — Слухай, Вовчику, а чи маєш пісню про любов жінки до жінки?

— Ви це серйо-зно? — розчаровано протягнув.

— Розслабся, хлопче. Я ж сказала — хочу ху-лі-га-ни-ти…

— Поняв, не дурак, — зрадів Вова. — Щас найдьом… Така імєєцца — гортав пультом список пісень. — Вот!

— Клас! — зраділа Маруся, прочитавши назву пісні. — То, шо нада, Вова. Дякую! Запускай!

Легка музика стихла, натомість озвалися наполегливі чіткі акорди гітари. Маруся стояла біля сцени з мікрофоном. Постава виказувала, як цією пристрасною музикою наповнене її єство. Ще не співала, але вже було помітно, що пісня, котра мала зринути, жила, ворушилася всередині жінки. Обличчя було емоційним. Усі в очікуванні завмерли. І перші голосові згуки послали такий згусток енергії, що його відчули на дотик.

Колеги були вражені. Ніхто навіть не здогадувався, що вона так співає. Її голос був сильним і чистим, а погляд, спрямований на Маргариту, випромінював правдоподібну пристрасть. Кожен рух підкреслював бажання підійти й доторкнутися, притулитись. І вона, міцно стиснувши мікрофона, пішла до столика, дивлячись прямо в очі Маргариті.

— Тваі рваниє джінси і монгольскіє скули, ти била моєй тайной, зазнобой моєй! — закінчила разом із музикою пристрасне зізнання і тісно притулилася грудьми до спини Маргарита.

Маргарита завмерла, притихла, причаїлася. Від несподіванки, а чи від якого іншого відчуття, але було навіть чути, як часто ковтала слину, хвилюючись. Вона, яку ніхто жодного разу не бачив спантеличеною, стояла принишкло і здавалася маленькою.

Маруся зробила крок назад і, граційно крутнувшись, вклонилася, наче на великій сцені. Ще раз пристрасно глянула в очі Маргариті. Обвела поглядом залу й усміхнулася. Оплески були гучними. Лунали чоловічі крики захоплення і жіночі верескливі вимоги повторити. Оленка підстрибувала на місці, плескала в долоні й вигукувала:

— Хочу ще! Хочу ще!

— Чого ти хочеш? — запитала Маруся, наче не відала, про що йдеться.

— Такого драйву! Повтори!

— Нічого в житті, Оленко, не повторюється. Колись буде щось інше, але не тепер. Співачка втомилась і хоче шампанського! — артистично махнула рукою.

— Прошу, мадам, холодного шампанського! — простягнув келих Тарас.

— Дякую, Тарасику, ти встиг погасити пожежу, — мовила, зробивши кілька ковтків.

— Ти підкорила навіть бандюків, — кивнув у бік столика, за яким сиділо кілька чоловіків. — Один із них точно в ауті.

Маруся неуважно глянула на людей, котрі пильно стежили за кожним її рухом, і вже було перевела погляд на Маргариту, яка ще не зовсім отямилася (нервово поправляла зачіску), але щось знайоме в обрисі одного з чоловіків примусило її знову повернути погляд до їхнього столика. Здавалося, серце миттєво зупинилося, бо шарпнулось і затихло, як сполохане зайченя під кущем. А гаряча хвиля котилася всім тілом, спричиняючи задуху. Марусі стало зле. Ноги заніміли, і вона розуміла: коли не сяде, то впаде точно. Боковим зором примітила найближчий стілець. Ступила крок і сіла, наче провалилася в безодню. Шкірою відчувала на собі смоляний глибокий погляд, що всвердлювався в кожну її клітиночку, і від того тіло ставало м’яким та неслухняним. Зараз була, як желе, що застигло, набравши певної форми.

Едуард підійшов несподівано. Взяв її за плече й стривожено заглянув у очі. Не помітити різкої зміни настрою в жінки, за якою стежиш, навіть не дивлячись у її бік, було тяжко. Він нагнувсь і запитав:

— Що трапилося?

— Ще не знаю… — ледь вимовила.

— Ти сама не своя…

— Уже не своя… Це точно…

— Це шампанське?

— Це минуле…

— Марусю, тобі треба надвір. Я принесу шубу…

— Не треба… Уже ніхто нікуди без дозволу не піде.

— Та, зрештою, що з тобою?!

— Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…

— Ти перепила?..

— Я відвезу вас додому, — раптом почувся Маргаритин голос.

— Ну що ви?! Вечір тільки почався… — заперечила Маруся. — Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин — і всі шпанські мушки з мене вилетять, — підняла кокетливо брови.

— Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває — краще вчасно піти..:

— Буває — піти неможливо…

— А співаєте ви професійно. Не очікувала.

— Дякую…

— Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?

— Я не ховала. Він просто спав.

— А це що — прокинувся?

— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.