Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Ну, то я готова. Починай…

— Пропоную влаштувати це на вечірці, — втрутився Тарас. — Тоді й глядачів буде більше.

— Що ж — приймаю, — погодилася Маруся.

Маруся розуміла, що химера Едуарда народилася не від снігу. Не бажаючи того сама, спровокувала на такий неадекват. Власне, нічого такого вона й не робила. Просто захотілось якийсь час розслабитися й набрати хорошого настрою на вечір. А воно, як мовиться: хотіла краще, а вийшло як завжди. Та, зрештою, не буде ж вона копатися в собі й шукати нових провин, коли всі п’ють шампанське, сиплють жартами, як зима снігом, і скоро взагалі ходитимуть на вухах. Он уже Оленка виголошує фривольний тост.

— Кохання — це процес. Любов — почуття. Секс — це процес плюс почуття. Власне, панове-колеґи, рано чи пізно цей порив, цунамі, незважаючи ні на які принципи і табу, колись та зірве наші загорожі…

— Кохаймося! Бо китайці наступають! — підняв бокал Тарас.

Колективу сподобався тост, і всі, сміючись, кинулися стукатися. Бокали озвалися дзвоном. Шампанське заграло, загойдалось і почало плавно переливатися в іншу посудину — людську. Маруся пригублювала, а потім, не відриваючись, вихилила весь бокал шампанського, наче якого узвару. Вона не в захопленні була від цього напою, віддавала перевагу доброму вину, але сьогодні їй захотілося саме цієї колючої іскристої рідини, щоб аж сльози з очей.

Сльози розмили чіткість святкової картинки, й жінка, наче через якесь скельце, розглядала залу, що вирувала танцями, виблискувала дощиком і електричними гірляндами. Нарешті роздивилась Оленчине декольте й задоволено всміхнулася, відчувши свою перевагу. Ну, принаймні, Марусі так здалося. Не стане ж вона в цьому сумніватися…

Колеги спрямували погляди в бік дверей. З виразу облич здогадалася, що нарешті прибула керівниця. Та запізнювалась і веліла починати свято без неї. І колектив почав так гарно, що невдовзі забув: не всі гості за столом. Тож, коли у розкішній норковій шубі зайшла до зали їхня Маргарита, всі зреагували по-різному: хто дививсь із здивуванням (бо такою красивою її ще не бачили), хто — із заздрістю (бо не кожна може собі дозволити таку пухнасту розкіш), а кому було по барабану (бо шампанське зіграло свою роль). Маруся не знала, як вона дивиться на Маргариту. Про її вроду мала власну думку, шубі не заздрила — своя не гірша. А ось шампанського таки добряче хильнула, бо губи м’якли, очі лінькувато кліпали. Але зір був чітким.

Вона спостерігала, як чоловіча частина їхнього колективу стрімко кинулася роздягати Маргариту. Першим (як і всюди) добіг Павлусь. Його в колективі недолюблюють через зайву улесливість перед керівництвом. Але він це не вважає ґанджем. Бо впевнений — те, що допомагає триматися на плаву в будь-яку погоду, радше, талант. І завдяки такому талантові він, Павло, має непогані дивіденди від життя. Чим не просто тішиться, а й хизується.

Маргарита залишилася в блакитному блискучому костюмчикові, що вдало приховав її далеко не ідеальну фіґуру і підкреслив синяву великих, трішки розкосих очей. Жінка спостережлива, вона зауважила здивовані жіночі й захоплені чоловічі погляди, чим була задоволена.

Її несподівано грайливий настрій зіграв на руку колективу, бо всім хотілося просто розслабитися. Знаючи непростий норов керівниці, напади гніву чи незадоволення, — можна було очікувати й зіпсованої вечірки. Але сьогодні передбачалося справді свято. О, вона вміла веселитися, якщо того хотіла! А з її вигляду Маруся зробила висновок — хотіла-таки. І, зрозуміло ж, деякі її рідні колеґи сьогодні вилізуть зі шкури, аби забезпечити шефині задоволення.

Маргарита артистично підняла келих, оглянула колектив і чомусь на довше, ніж годилося б, зупинилася на Марусиному декольте. Повільно підняла погляд до її очей, і якісь несподівані вогники сяйнули в зіницях. Маруся аж розгубилася.

Пригадала не таку давню історію. Літнього надвечір’я поверталася з роботи. Уже виходячи з метро, по той бік турнікету помітила жінку, яка пильно дивилася на неї і мило всміхалася. Маруся подумала, що її з кимсь переплутали. Йшла назустріч незнайомці, а та не переставала кокетливо посміхатися. Маруся, невідомо чому, сказала: «Це не я!» На що та мило відповіла: «Как хочеш…» Повернулась і пішла. Вона пам’ятає, як тоді приголомшено стояла кілька хвилин, не могла зрушити з місця, а розгублена посмішка так і висіла на губах. Цю історію вона розповіла колегам, і вони й досі ту дивну фразу — «как хочеш» — використовують у різних варіаціях.