Артем Чех - Doc 1

Прийшов лист з академії на ім’я батьків. Вибачте (дефіляда казенного розшаркування), вашу доньку відраховано (низка канцелярських штампів). Батькам це прочитати не судилося. Всім іншим було не до цього. Машу ж цей офіційний лист сильно розлютив.

— Та проваліться ви зі своєю академією! — кричала вона, шукаючи найбрудніше місце у будинку, куди б можна було викинути цей бездушний папірець. Кинула за холодильник.

Був шанс поновити навчання, але спочатку було байдуже, трохи згодом — не пішло, прогримів потяг, поніс кудись удалечінь весь сенс жити, весь запал, що був, адже була вона одна донечка, була, малювала таких симпатичних метеликів, — в художку, тільки в художку, — стільки надії на неї, хто ж, як не вона, склянку води піднесе. А тепер кому? Фріді, старій і, здавалося, вже неживій, майже безликій, немов довоєнний вицвілий комод? Піднесе, що робити. І на цвинтар піде, до могилок. Взявши під руку Фріду Яківну, Маша стояла біля двох ще свіжих глиняних горбків. Чи все, що там лежить, належить її батькам? Можливо, якась випадкова ручка або ніжка від чужого, не сімейного гарнітуру? Вже не розбереш. Стояли, мовчали. А потім приходили до старого будинку на Олегівській. Мовчки пили чай, дивилися кожен у свою точку, вже давно уподобану, задивлену до нудоти, вивчену й прокляту десятками мовчазних вечорів. І лише газовий котел гудів, настирливо сповіщаючи про те, що життя, яким би холодним не було всередині, ззовні залишатиметься теплим.

А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя — бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку — вже давно Ніоніну (а по-простому — Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.

Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння — і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.

Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа — відійшла дитина, почала жити.

А вже на третьому курсі привела субтильну й хворобливо спокійну дитину.

— Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, — поставила Маша Фріду перед фактом.

Колись навчалися у школі, був час — навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.

Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.

— Значить так, Варя, — казала їй Машка, — якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.

Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, — не зовсім.

— Віднесу, — сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.

Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти — страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.