Артем Чех - Doc 1

- Іди сюди, — сказала вона майже мовчки, і я, вже збайдужілий до будь-яких з’ясувань стосунків, яких, по суті, не існувало, піддався її тихому та перепрошуючому голосу й підійшов.

Вона схопила мене за рукав сорочки й потягнула до себе.

— Ти придурок. Я всю ніч тебе тут чекаю.

— Я виходив попити водички, але тебе тут не бачив.

— Придурок, я всю ніч не спала, тебе чекала. Що ти там робив? — з непідробним здивуванням запитала вона.

— Слухав, — крізь сон відповів я.

— Придурок, ти ж…

— Та не придурок я! — пошепки закричав я, відштовхуючи Варю.

Скільки можна, врешті-решт: придурок, придурок.

- Іди сюди, — вона ледь не плакала.

Я ступив крок назустріч. Вона обійняла мене за шию й потягнулася до мого вуха.

— Ти такий придурок, такий придурок, — швидким шепотом щебетала Варя, — він пішов, чуєш, все, він більше не прийде, його більше не буде. Тільки ми з тобою. Невже ти цього не хотів, не хочеш? Господи, дурненький, ми ж маємо бути разом, як ти цього не розумієш?

Я оторопіло мовчав.

— Поцілуй мене, чуєш, поцілуй мене, — тараторила вона, — ти, придурочок, ти, господи, як я хочу спати, Дюша, я все візьму на себе, не хвилюйся, добре? Не хвилюйся… Якщо я поспішаю — скажи, я знаю який ти, я все знаю, нічого не кажи, мовчи.

Власне, я і не збирався нічого казати, але відчуття незвичності всієї ситуації мене вразило. Безсонна ніч, проведена у чужому житті, тихі плавні звуки слухових галюцинацій. Підкошувалися ноги… Я обійняв Варю за талію й схилив голову на її плече.

— Мовчи, — не заспокоювалась вона. — Мовчи.

Я мовчав.

Ми простояли, обійнявшись, хвилин десять. Двічі я встиг заснути. Не в такому, не в такому стані мало прийти моє щастя, щоб я розривався між ним та нестерпним бажанням спати. Але нічого не вдієш, і змусити це щастя приходити вчасно — неможливо.

— Дякую, — сказав я. Все, на що я спромігся, сказати цю дурнувату й повністю зайву фразу.

«Дякую». Господи, як безглуздо, як по-дитячому. Якраз для моїх сімнадцяти років.

— Ми будемо разом? — чи то питально, чи то ствердно промовила Варя.

І в той момент, коли я мав сказати, все сказати — що думаю і що не думаю, в той момент, коли вся вона — скрізь, наскрізь була відкрита для мене, для моїх слів, я промовчав.

Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…

*

Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.

А чи не занадто?…

Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.

Жили у квартирі, яку після смерті Євгена Семеновича та Лілії Львівни відібрали назад у кооператив, Маня була прописана в будинку бабусі та Фріди Яківни.

І Фріда Яківна невтомно бігала, сердилася, дратувала своїм потертим виглядом молодих та сильних.

— Фріда Яківна, йдіть спіть! — кричав Женя. — Без вас уже якось.

Без мене так без мене — і йшла додому. Спати. Не спалося. Прибігала Машуня, безкінечно клянчила гроші, і не гроші навіть, а якісь купони. З кожним днем все більше й більше, спочатку десять, потім сто, тисячу, десять тисяч — та що таке десять тисяч! Двічі у тролейбусі проїхатися. Сто тисяч — дві хлібини. Але це вже пізніше, вже без батьків.

Після їхньої смерті, у дев’яносто другому, та смерті бабусі Ніони чи то від бронхіальної астми, чи від серця — вже не розбереш, — закинувши навчання, Маша сиділа у своїй новій, колишній бабусиній кімнатці, горювала, безкінечно пила пиво — хотіла упитися. І все це в очах Яківни виглядало зворушливо й безглуздо. Але безглуздо лише для Фріди. Маша вже подумувала про те, щоб втопитися у брудних водах Сени. Однак слідом прийшла інша думка: застерегти себе від намірів закінчити життя самогубством. А потім вирішила, що мета булькнути у води Сени може бути дуже ефективною терапією! Дніпро відкидаємо одразу — це не так красиво, але надто прозаїчно, та й маєш ризик залишитись непоміченою… Для того, щоб дістатись до моста Мірабо, для початку потрібно зробити закордонний паспорт, що передбачає спілкування з усілякими ідіотами з районного ОВІРу, давання хабарів та іншу діяльність, яка дуже піднімає життєвий тонус. Якщо все вигорить з паспортом, треба буде придумати спосіб отримання візи — звичайної, адже все ще не так трагічно, — до початку дії Шенгенської угоди ще два роки. А потім, після ряду принизливих процедур — роздобути мінімальні гроші на поїздку… І коли б вона вже нарешті опинилася в Парижі, то неодмінно подумала б: я що, ідіотка, отак просто взяти і скочити в Сену, краще піду з Джімом Моррісоном пляшечку перехилю й оціню, як добре, що ми з ним по різні боки реальності.