Артем Чех - Doc 1

Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.

— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.

Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.

Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.

— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?

— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?

— На Берліні.

— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…

— Ні-ні, - перебив я її, - вам ще десять років, — хоча перестрибнути два десятиліття її долі мені здалося навіть заманливим.

— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.

Фріда і Ніона. Хоч бери й пиши маслом. Гордовита, грудаста Фріда і скромна, невигадлива Ніона. За два роки їхньої дружби змінилося багато. Ще за два роки — вони закінчували школу. Доля Ніони була передбачувана й вирішена, як роман «Анна Кареніна»: батьки зажадали найскорішого вступу доньки у Кембридж. Наївні, не знали, у що це згодом виллється. У тридцять шостому колишні студенти Кембриджа, підбурені всезагальними демократичними свободами, подадуться до Іспанії — боротися проти свавілля Франко. І Ніоночка, двадцятичо-тирирічна красуня, руде сонечко лондонського туману, півтора року служитиме медсестрою в Гібралтарі, який і досі не можуть поділити Велика Британія та Іспанія. А потім її застрелить п’яний марокканець. Просто так.

А Фріда Яківна ще два роки пропрацює у берлінській поштовій службі, познайомиться з чарівним і дотепним commis voyageur Францем, а невздовзі від нестримного кохання та безмежного щастя врешті-решт завагітніє.

Коли розповіла йому, що чекає від нього дитину, його дитину, Франц почервонів, як свіжа баварська сарделька, розридався і заприсягався, що за кілька місяців вони обов’язково одружаться, але зараз він має їхати у відрядження, адже люди без пристроїв, які він пропонує, просто не виживуть.