Артем Чех - Doc 1

Бачити її кімнату у перспективі було майже нереально — така кількість дрібних речей та незначних за своєю сутністю штукерій просто розчиняла саме поняття простору на молекули, і все, що залишалося, — це вивчати кімнату по міліметру.

Убогість розрізненої, але старовинної меблі компенсував новенький кондиціонер: Фріда не виносила спеки. Широка дерев’яна тахта на гнутих ніжках, пухова й пишна, але пожовкла постіль, фанерна шафка з висувною тумбою, перекособочений креденс (саме креденс, а не буфет), по вінця напханий медикаментами й скляночками, в яких стирчали записки десятилітньої давності, календарики, мотузочки, пір’яні ручки, погризені олівці. Також у око врізалися мініатюрні пастельні картинки, кухлі та шаблонні вишивки на пасторальну тематику. Все ж таки стара хоч і була інтелігентною, але дещиця доволі вульгарного міщанства в її житті була присутньою. Запах стояв не противний, але задушливий. Окремо висіла поличка зі старими книжечками. Потім я дізнався, що кожна має автограф автора. Серед авторів були й непристойно знамениті.

І безліч годинників. Настінний з боєм, настільні, ручні, золотисті, сріблясті, з червоного та чорного дерева, з маятниками, будильники… всі йшли справно і чітко, вистукуючи розгонистим метрономом час до невідворотної смерті. Ціла купа непотрібних предметів, від яких складалося враження, що потрапив до вікторіанської епохи радянського зразка.

— Коли я помру, — сказала Фріда Яківна мрійливо, але не без жалю, вказуючи на годинники, — вони зупиняться, і ніхто ніколи не в змозі буде їх завести.

— Чого ви так думаєте?

— От побачиш! — пророчо промовила вона.

— Та ну, ви ще мене переживете!

— Я зрозуміла твій натяк, — звузила вона свої очі.

— Який натяк?

— Стара карга дітей своїх пережила, онуків пережила, і от, погляньте, ще трохи — йде на рекорд, намагається пережити Маню! Обережно, небезпечний поворот, а-а, яка невдача, інфаркт, але чекайте, вона йде на поправку, вона майже здорова, ось, ще трохи, ще трохи…

Я щиро розсміявся.

— Дурниці кажете.

Старуха, оцінюючи власний гумор сором’язливою посмішкою, потягнулася до мене, обхопила за плечі, потрусила й повалилася на ліжко. З-під матрацу дістала пачку «Честерфілда» і запальничку. Спритно закинула цигарку до рота, підкурила й промовила:

— Тільки тчш-ш-ш!

— Могила! — пообіцяв я, і вона продовжила розповідати те, що почала ще на кухні.

— А знаєш, пам’ять — це єдине, що в мене залишилося. Кривава, щаслива, грузинсько-єврейська…

— Як грузинсько?

— Я завжди була грузинкою, хоча і єврейкою. Не знаю, тепер, коли до смерті залишилося три з половиною подихи, все сприймаєш більш гостро. Все своє життя я була самотньою, хоча й життя проходило поміж людей, але самотність — головний козир і бич мого життя. Скількох я поховала, скількох не помітила, скількох обманювала і скільки разів виживала, коли здавалося, що вижити було неможливо. Я прожила довге й беззмістовне життя. І Варя — єдине, що залишилося мені перед смертним одром. Ні-ні, жодного пафосу, просто все своє життя я прожила впівсили, не собою, не типовою київською єврейкою, без святкування Пейсаху та інших свят, а так, за помахом долі, під свіжий вітерець… І зараз, коли настав час помирати, помирати доведеться в безкомпромісній самотності, під пуховою ковдрою, помирати старою й негарною, трохи черствою й грубою, непотрібною, напіврозумною…

Історія Фріди Яківни почалася у серпні тринадцятого року. З Балканів насувалася гроза, але мало що могло зупинити її появу на світ.

— Знаєш, Дюша, мені здається, що я народилася вчасно. Рік пізніше, рік раніше, — і все моє життя пішло б іншим шляхом. У нашій сім’ї всі жінки народжували рано…

Мати Фріди Яківни народила її у шістнадцять. Вона, вродлива, ще струнка грудаста дівчина, донька житомирського шинкаря, скочила заміж за пристойного, вже не молодого, але ще повного сил і молодецького запалу офіцера, теж єврейської крові, між іншим. Тільки там були свої нюанси, якісь фіктивні прізвища, біографії, так що офіцер був на гарному рахунку, адже ще свого часу, у п’ятому році, під час російсько-японської війни показав себе доблесним солдатом — оборона Порт-Артуру, хоч і розгромна, але звитяжна баталія на річці Ялу… і солдата Якова Андрійовича возвели у ранг офіцера, що наблизило його до дворянського титулу.

У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…