Артем Чех - Doc 1

Одного я не міг збагнути: звідки стара знає, що я поет? Це вишито червоною ниткою на моєму обличчі? Але я вже давно запримітив, що стара дуже хитра, розумна, як диявол, а з тим — добра й стомлена від довгого життя жінка.

Іноді подумки я називав її сугробом.

Якщо наші стосунки з Фрідою Яківною рухалися рівно, неначе кардіограма мерця, то відносини з Варєю — паралельними кривими, які хоч і стрибали, але помітно підіймалися вгору. Ми мовчали, але іноді наші погляди зустрічалися і говорили один одному набагато більше, ніж могли б сказати ми самі.

В день мого народження ми сиділи в дівчачій кімнаті, нудьгували, пили сухе й кислувате вино, заради забавки чи просто з жалю до старої нудьгуючої людини посадили Яківну на диван, попередньо обмотавши її голову новорічною нісенітницею.

В принципі, ми чекали на Олега та Боба, які мали прийти ближче до дев’ятої, але у Фрідиній кімнаті великий настінний годинник з боєм, рідне дитя Гюйгенса, пробив пів на десяту.

Стемніло. Крізь кватирку задував прохолодний вітерець.

Яківна заснула, Маша розповідала якусь смішну історію, але я, чесно кажучи, не дуже добирав зміст того, про що вона говорила.

Не хочу зараз переповідати, як я внутрішньо шепотів собі: я крига, я айсберг, тому що якось невимушено й органічно Варя почала мене обіймати, і, чесно кажучи, якщо не враховувати випадкових рукопотискань, це був наш перший тілесний контакт. Від неї йшло неземне тепло, я внюхувався у її запах, я боявся поворушитися й зробити щось зайве, тому що не знав, що саме і як треба робити. Я просто сидів і відчував її тепло.

Просто так. Якби в мене тоді запитали, чим я займаюся, то, не вагаючись, відповів би: сиджу, люблю, відчуваю тепло. Все до того йшло. Особливо здивованим я не був. Узагалі, мало що могло мене здивувати у тринадцять, а що вже говорити про шістнадцять, тобто вже сімнадцять. Зрештою, яка різниця!

За кілька хвилин, коли Машина оповідка мала сягнути кульмінаційного моменту, коли вона, перекрикуючи саму себе та перестрибуючи слова, наближалася до піку свого словесного торжества, вона, побачивши нас у такому вигляді, - я сидів спиною до Варі, а вона, все ще загорнута у плед, обіймала мене ззаду, намагаючись, як я зрозумів, не надавати цим обіймам сексуального характеру, — на мить замовкла, перервала свою оповідку, змазала кульмінацію, сказавши щось на кшталт:

— Ось так вони одружилися…

Потім вона піднялася й подалася до свого етюдника, настирно зашкрябала мастихіном по палітрі, почала щось підправляти ганчірочкою на полотні й нарочито, ледь не підсвистуючи собі під ніс, не звертала на нас уваги.

— Що будемо робити? — пошепки запитала у мене Варя, від чого у мене зсередини все похололо.

— Я не знаю, — відповів я.

Ми мовчали.

— Я теж не знаю, — сказала вона, порушуючи в мені гармонію заціпеніння.

Мені хотілося психонути, відігнати весь цей стан незручності та дитячого боягузтва. Двоє дорослих людей, яким, по ідеї, має бути добре разом, граються у цнотливих і переляканих підлітків і не знають, що їм робити. Що будемо робити? Як що? Кохати, радіти, народжувати дітей, проклинати систему, жити в скелі самітниками й виховувати нащадків на манер Анастасії Володимира Мегре!!! Це все мало бути згодом — і радість, і любов, і «час — швидше біжи, немає терпіння чекати зустрічі», а в ті хвилини я був кам’яним та розгубленим, бездіяльним та непристойно зляканим.

А потім заворушилася Фріда Яківна, і ми обоє посміхнулися. Посміхнулися так, просто задля того, щоб не мовчати.

— Смішна, — сказав я, адже і сказати було нічого, принаймні сил та сміливості сказати щось нагальне — не було.

А ще за мить десь у коридорі пролунав дзвоник, почувся чоловічий сміх і все зникло: Варя мене швидко поцілувала у потилицю і відпустила, Яківна прокинулася й здивовано заозиралася, Маша кинулася відчиняти двері.

Олег і Боб, разом із веселим сміхом та живою, здоровою атмосферою, занесли в кімнату і руйнівну силу, яка змела, неначе монголо-татарське ярмо, мій стан, в якому я перебував: стан ніжного затишку та приголомшливого запаморочення від жіночих (жіночих!) обіймів Варі.

— Гратулямс! — потис мені руку Боб. — Як тобі подарунок?

Я промовчав.

— Чи ви ще не подарували? — звернувся він до дівчат.

— Подарували.

— Дякую, — сказав я. — Можливо, я не так жваво відреагував на нього, але мені дуже приємно, і мені справді сподобалося.

— Ну от! — розсміявся Боб здоровим сміхом. — Будеш ще більший інтелігент, ніж був. Трость — лучший падарок для поета!