Артем Чех - Doc 1

Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.

Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.

Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.

І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів — внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.

На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася на другу домівку, а крізь звивини в найбільш запаленій частині мозку протискалися Борецький розпис та Батута зі своїми венеціанськими митцями, на одному з перекурів у дворику художки до неї підійшов юнак приблизно її ж віку, який дуже просто, але не без нальоту наполегливості у голосі промовив:

— Ми йдемо до мене пити чай.

Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, — вона на другому, він — на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.

Вже вдома Андрій — саме так його звали — без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше — піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю — надто довго нікого в ній не було.

Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.

— А чай? — запитав Андрій.

— Чай? — чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.

Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.

— Підемо? — запитав він.

— Ага, — відповіла Варя, душачи в собі сльози.

Тільки від чого? Від чого сльози? — питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.

Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.