Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Мою розгублену мовчанку Михайло Іванович потрактував як згоду і присунувся до мене ближче, підставляючи губи для поцілунку. Цим він здивував мене в черговий раз, і я, в повному розгубленні, замість того, щоб поцілувати його, потягнула з трубочки мате. Це не вплинуло на його наміри. Він м’яко забрав у мене з рук напій і підсунувся ще ближче. Несподівано для себе я зірвалася з місця й вибігла з кімнати.

Коли через деякий час я повернулася, Михайло Іванович сидів на тому ж місці й сьорбав мате крізь металеву трубочку.

— Можна я піду? — запитала я і навіщось додала: — Мені треба годувати Агатангела.

— Кого? — не зрозумів Михайло Іванович.

— Щура. Він так називається на честь Агатангела Кримського.

— Зрозуміло. Колись запросиш мене подивитися на свого Кримського.

Пана Маргаритка і пана Фіалка ще кілька разів викликали на допити, у Фіалка навіть узяли підписку про невиїзд, чим зруйнували його плани журналістської кар’єри у столиці. Під час допитів вони ні в чому не зізналися і вперто стверджували, що не можуть дати жодних пояснень щодо записів містера Арнольда. Керівництво Михайла Івановича (як виявилося, він працює не у міліції, а в органах набагато серйозніших) непокоїлося, очікуючи міжнародного скандалу. Голландський консультант із маркетингу, пропалий безвісти під час співпраці з однією із опозиційних газет, — це не жарти.

Коли я вперше прокинулась у його ліжку, надворі була глибока ніч. З вулиці у вікно світив ліхтар, розсіюючи морок і створюючи довкола предметів у кімнаті фальшиві тіні, від чого інтер’єр ставав схожим на власну проекцію, ніби хтось зробив на стіні креслення кімнати, спеціально наголошуючи на тому, що всі кути обов’язково повинні бути гострими, а лінії косими, жодних перпендикулярів. Акваріум у кутку принишк, тьмяно відсвічуючи жовтим ліхтариком з-під скла, здавалося, зачаїлися у ньому не лише скорпіони, а й риби, тож якщо достатньо довго вдивлятися, можна дочекатися, аж поки якісь комети, телескопи та золоті рибки повилазять зі своїх схованок. Ніч додавала незнайомому помешканню таємничості, а відчуття власної присутності тут здавалося якимось віртуальним, ніби все це відбувається з кимось іншим, в уяві, в кіно, на малюнку.

Михайло не спав, він лежав поряд, спершись на лікоть, і дивився на мене. Його рука повільно ковзнула під ковдру і торкнулася мого стегна. Це не був несміливий доторк, він був упевнений і доречний, як у фільмі, коли обличчя двох закоханих наближаються на екрані великим планом, звучить лірична мелодія, і він плавно проводить рукою під ковдрою десь там, де за розрахунками глядача мало би бути її оголене стегно. Ковдра незабаром злетить додолу, але поки що це лише прелюдія, і фільм нібито естетський, а не порнографічний, тож на першому місці — красивий візуальний ряд.

«Торкнися мого стегна під ковдрою, самими лише пальцями, щоб я відчула твоє тепло», — мені стало гаряче від цих слів, які прозвучали, ніби сказані кимось чужим, хто на мить заволодів моїм голосом, але гаряче мені стало не стільки від збудження, скільки від побоювання, що фраза може видатися надто сентиментальною. Цей страх перед надмірністю дуже заважає, і не лише в інтимних ситуаціях. Я страшенно боюся виглядати надто сентиментальною, надто розчуленою, надто приязною, перебільшено патетичною. Просто боюся сказати щось не те, якусь дурницю, нетактовність, щось образливе. У засвоєних мною з дитинства правилах хорошого тону будь-яке перебільшення несумісне з добрим смаком, стриманістю і вихованістю. Але часом мій страх порушити ці неписані правила переходить межі здорового глузду, і зараз, здається, саме той випадок.

Можливо, я перестаралася, не варто було цього говорити, краще бути трохи стриманішою. Хоча з іншого боку, в сексі немає нічого гіршого, ніж намагання добре виглядати, бути стриманою, розважливою, розумною. Треба просто розслабитись і слухатися власного тіла, але саме це часто виявляється найскладнішим. Дуже важко відкинути умовності поведінки, які натягуєш на себе щоранку як затісну білизну.

Михайло провів рукою під ковдрою по моєму стегні. Я не відчула особливого збудження. Він поцілував моє плече, відкинув ковдру і припав губами до живота. Це було приємно, так само приємно, як теплі струмені води на змерзлій шкірі, як лежання на гарячому морському піску, як перший ковток терпкого вина у сутінках літнього вечора після того, як спадає спека. Не більше і не менше. Ця приємність збуджувала, але не надто сильно, не бентежила, а просто розливалася тілом, як тепло, як прохолода, як дрімота. Я примусила себе думати про цю приємність, аби не дати їй розчинитися в інших думках, які нав’язливо лізли в голову. Заплющила очі і згадала бачену нещодавно еротичну сцену у якомусь французькому фільмі. Тінь від її волосся, що падала на стіну, краплі поту, що стікали по його спині, і наелектризовану тишу, що ритмічно рухалася в такт їхніх тіл. Це подіяло, мої перса напружилися, пиптики вигострились і потемніли, а в лоні стало тепло й волого. Я теж ковзнула рукою вздовж його стегна, м’яка лінія поверхні шкіри западала на заглибленні живота, треновані м’язи слухняно напружувалися для кожного поруху. Я торкнулася нетерпляче відстовбурченого прутня, на долоню скотилася крапля вологи, і я вдихнула її запах. Ковдра опинилася на підлозі. Прелюдія закінчилася.