Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Кабінет пана Маргаритка рясно заставлений кактусами, які він невтомно зносить з усіх квіткових крамниць міста, щоб зробити свою роботу за комп’ютером менш шкідливою. Ця кімната найбільш озеленена в редакції, змагається з нею тільки кабінет пана Фіалка. На підлозі вже давно немає куди ставити вазонки, тому панові Маргаритку доводиться час від часу вигадувати хитромудрі металеві та дерев’яні пристосування, які дозволили б розмістити ще якісь вазонки на стінах та під стелею кімнати. На поливання кактусів редактор усіх відділів та заступник головного редактора і заступника головного редактора витрачає понад годину. Добре, що їх треба поливати не так часто, бо виділити цілу годину при його розпорядку — це справжнє марнотратство.

Єдиною сторінкою, до якої пан Маргаритко не має жодного відношення, є сторінка культури. Не тому, що не хоче, навпаки, він би із задоволенням займався тільки культурою. Але це неможливо, бо тоді не буде кому займатися рештою сторінок, а у вигляді додаткового навантаження стати редактором ще й цієї сторінки він не може, бо такий обсяг роботи був би непомірним навіть для нього. Тому пан Незабудко вирішив, що сторінка культури може виходити й без редактора. І в цьому є певна рація, бо позаштатних дописувачів на цю сторінку ніколи не бракує. Кожен тигиринський митець чи критик вважає за честь для себе надрукувати матеріал у КРІСі-2. Ця сторінка — єдина, на яку не дописують штатні працівники і на яку ніколи не бракує матеріалів. Щоранку десятки митців та критиків займають місця під ще зачиненими дверима редакції, тримаючи в руках свої матеріали і сподіваючись, що саме їм випаде честь бути надрукованими в наступному номері. Ніхто з них не претендує на гонорари, і це розумно з їхнього боку, адже гонорарів їм би й так не заплатили.

З одного боку, відсутність редактора культурної сторінки дає необмежений простір для творчості, але з іншого — створює певний хаос. Адже статті ніхто не коротить, тому вони переважно не поміщаються на сторінку і друкуються з продовженням, або ж Олежик Трав’янистий просто обрізає кілька кінцевих абзаців, які не влазять, і стаття закінчується словами «і тоді,», «бо» чи навіть «не». Виглядає це достатньо нетрадиційно, тому подобається дописувачам цієї сторінки. А більше ніхто з читачів своєї думки з цього приводу не висловлював. Логічним виглядає припущення, що крім самих авторів цю сторінку більше ніхто не читає, але думати так — означає непатріотично ставитися до спільної справи, якою для всіх нас є КРІС-2, тому я стараюся так не думати.

Добір матеріалів на сторінці культури часто нагадує сімейний альбом: митці пишуть про своїх друзів, їхні друзі — про них самих, критики також рідко друкують щось несподіване. Загалом, якщо критик А. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) В., то вже з самих цих прізвищ випливає, що він його критикуватиме, бо завжди критикує, а якщо критик В. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) А., то не менш само собою зрозумілим є факт, що він його хвалитиме, бо завжди хвалить. А те, чому хвалить чи критикує, залежить не стільки від самої виставки, книги чи альбому, скільки від стосунків, які пов’язували, скажімо, ще бабцю критика з бабцею митця чи батька митця із матір’ю критика, і переступати через такі давні зв’язки або і просто багаторічну дружбу самого критика із самим митцем тільки заради того, щоб написати якусь ефектну статтю, ніхто, ясна річ, не буде.

Така родинність — загалом непогана риса і певною мірою характеризує «тигиринський феномен» як тісне і згуртоване середовище, хоча люди непосвячені не завжди з розумінням ставляться до такого підходу. Часом, щоправда, досить рідко, приходять читацькі листи, з яких можна довідатися, що «попри схвальну рецензію пана К., книга мені не сподобалася». Ясна річ, ніхто на такі реакції уваги не звертає. Мені здається, читачі мали би радше обурюватись абсолютно незрозумілими реченнями на зразок: «Сказане паном Р. на відкритті виставки К. мене дратує, але я не буду про це». Далі у статті може йтися зовсім не про виставку, а про музичний концерт, причому без вказання чітких даних про те, який саме це був концерт, де він відбувався і хто брав участь. Зате можна довідатися, наприклад, що «пані Д. була вбрана з традиційним смаком, пригадаймо хоча б аналогічну імпрезу два роки тому», чи «панові С. розстроївся фаґот» (з цього можна зробити висновок, що йдеться таки про концерт, у крайньому випадку — про прийом за участю симфонічного оркестру). На цій сторінці найчастіше вживаються слова, свого часу суворо заборонені Степаном Вовком і часто підкреслювані Паньком Овочевим. До таких належить, наприклад, вислів: «Фляворити і ґандри бити нам обридло», зміст якого я й сама не до кінця розумію. Або: «Її вражаюче кистьове стакато било по нервах, немов розлючений фаґот. Хоча піаністка була симпатична». Трапляються тут і слова, значення яких на перший погляд зрозуміле, але звучання їх не надто звичне, наприклад, «співпляшечники» чи «володільці».