Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Співробітникам відділу збуту містер Гомосапієнс порадив організувати новий вид сервісу: розвозити газети передплатникам на велосипеді замість того, щоб банально користуватися послугами пошти; газеті потрібно було б усього-на-всього найняти для цього школярів та студентів. Така форма доставки у Голландії проявила себе як значно оперативніша та ефективніша, ніж звичайна пошта. Співробітники відділу збуту погодилися з містером Арнольдом, хоча й не знали, як саме вдалося б розв’язати невеличку проблему, яка полягає в тому, що в Україні ключі від поштових скриньок знаходяться у поштарки, тому заносити газети доведеться безпосередньо під двері передплатникам. А враховуючи кількість крадених велосипедів і вузькі ліфти у наших багатоповерхових будинках, представникам такого сервісу доведеться щоразу нести велосипед у руках на 6-й, 7-й, а то й останній поверх. «Одна фірма вже проводила такий експеримент», — пояснив один із співробітників відділу збуту, цей вид сервісу справді користувався неабиякою популярністю серед читачів, але неможливо було знайти охочих виконувати таку працю. Люди звільнялися вже після першого місяця роботи.

«Ви повинні шукати нових читачів ось тут, серед людей, у яких домінує права півкуля головного мозку. Ці люди вміють заробляти гроші, на відміну від інтелектуалів, які вміють їх тільки витрачати!» — щоразу вигукував містер Арнольд, коли ми ходили обідати або вечеряти в один із дорогих ресторанів нашого міста, де він з насолодою частувався осетриною, ікрою та іншими смаколиками української кухні, щоразу приємно дивуючись скромній, за його уявленнями, сумі рахунку. Нас оточували переважно хлопці різного ступеня бритоголовості та дівчата у міні-спідницях критичної довжини, всі в однакових шкіряних куртках, з обличчями, вираз яких у кожного відповідав неписаному стандарту, до якого навряд чи входила звичка що-небудь читати, окрім інструкцій до мобільних телефонів. А світлина із зображенням когось із них за переглядом «Дискурсу КРІСа-2», чи «Арт-КРІСа», не кажучи вже про «КРІС духовний», надихнула би нашого карикатуриста. Не знаю, чи змінив би містер Арнольд свою думку, якби розумів їхні розмови, але я заздрила йому в тому, що він позбавлений приємності слухати ці діалоги.

Того дня ми з містером Гомосапієнсом, як завжди, почали свою роботу о 9.00. У редакції було ще порожньо, мабуть, учора номер здали пізно, я зварила каву, і не встигли ми ще зробити навіть по одному ковтку, як раптом до кімнати (а це був кабінет пана Фіалка) увірвалася якась тітонька, за нею біг розгублений охоронець, який не зумів стримати напору відвідувачки. Тітонька активно розмахувала газетою і обурено жестикулювала.

— Те, що ви робите, — це хамство, — захекано видихнула вона з порога. — Так не можна, я вимагаю компенсації.

— Що трапилося? — поцікавився містер Арнольд.

— То ви ще й на іноземців працюєте? Тоді нічого дивного, тоді я все розумію. Ви тільки подивіться на це! — Її обурення, здається, могло знести стіни невеликого кабінету. Масивна постать жінки невблаганно насувалася на нас, і навіть огрядний містер Арнольд, здається, відчув себе не зовсім затишно, а я про всяк випадок втислася в крісло, міцно вчепившись руками за бильця.

— Ви тільки подивіться, що зробили з моєю статтею. Я — знаний тигиринський митець, мої роботи були відзначені численними преміями та нагородами, і як ви після цього могли таке зробити із МОЇМ (над цим словом вартувало б поставити три наголоси і два знаки оклику, з такою інтонацією воно було вимовлене) текстом? Ви тільки порівняйте.

І тітонька тицьнула мені під ніс газету із виділеним у ній реченням: «Тигиринське мистецтво ще не зовсім занепало», а потім рукописний текст, де було виділено: «Тигиринське мистецтво вже майже зовсім занепало». Я переклала прочитане містерові Арнольдові. Тітонька продовжувала обурюватися:

— Так спотворити статтю. І чию? Та ви ще всі пішки під стіл ходили, коли я вже була визнаною тигиринською мисткинею, я чудово орієнтуюся в ситуації, і якщо я написала, що воно вже майже зовсім занепало, то яке ви мали право виправляти і так брутально поводитися з текстом?

Охоронцеві після тривалих зусиль таки вдалося забрати тітоньку з нашої кімнати. А містер Арнольд іще довго був під враженням:

— Ваші читачі просто не знають міри. Як можна обурюватися на таке незначне виправлення? Редактор для того й існує, щоб виправляти те, що вважає за потрібне. У нас би таку скандальну дописувачку далі охоронця взагалі не пустили і ніколи більше не друкували б її статей. Це нечувано! З кожною дурницею бігти відразу до головного редактора. Та що вона про себе думає?