Міла Іванцова: Живі книги

«Коли будете наступного разу в Парижі…» – сумно всміхнулася Амалія, поправила на руках мереживні рукавички, колись привезені саме звідти, і знову ввімкнула «внутрішнє відео» на повтор несподівано «прочитаної» сьогодні історії.

– … Ох і загорлав я тієї миті! Жбурнув болгарку на підлогу, вхопився за руку, затупотів ногами, зціпив зуби, присів і завмер… Тихо стало так, ніби я втратив слух. Раптом десь за стіною завив пес. Потім у під’їзді загудів ліфт.

Біль не вщухав, а, навпаки, підіймався вище по руці. Я розплющив очі. Болгарка валялася долі, шнур був висмикнутий із розетки. А на паркеті за метр од мене лежали на відстані один від одного… два пальці. Я стискав правою рукою ліву долоню і боявся відпустити, мабуть, іще не вірив, ще сподівався, що все не так погано…

Але раптом потекла кров. Страшно і якось несподівано. Я кинувся на кухню – зазвичай саме тут люди тримають медикаменти. Здоровою рукою я смикав одну за іншою шухляди кухонних меблів, інколи знову хапаючись здоровою рукою за поранену, щоб затиснути рану. Усю підлогу кухні забризкав кров’ю, але тоді це було байдуже. Не знайшовши аптечки, я схопив зі стопки чистий рушник і туго обмотав ним руку. «Спокійно! Без паніки! – ніби в армії, скомандував я собі і вмить пригадав нещодавно бачену передачу про досягнення сучасної хірургії. – «Швидку»! Терміново викликати «швидку»! Треба встигнути!»

Я кинувся в коридор, де на поличці стояв хазяйський телефон, притиснув замотану руку здоровою до свого боку і набрав «103».

Молодий широкоплечий чоловік стукнув правицею по столу, а потім покрутив перед собою лівою рукою. Він не був упевнений, що його співрозмовник, Віктор, розгледів відсутність двох пальців, адже той сидів у приміщенні кав’ярні в темних окулярах, і хоч і реагував на розповідь, але дивився ніби понад головою оповідача.

– І що? Як ви діяли далі? – зацікавлено спитав його слухач. – Невже не намагалися врятувати руку?

– Намагався. За мить я відшукав на чужій кухні порожню півлітрову банку, навіть сполоснув її для годиться й повернувся до вітальні, де саме й робив господарям ремонт того пам’ятного дня.

Знаєте, не буду приховувати – стрьомно було на них дивитися… А тим більше – взяти і покласти в банку. Мені одночасно і не вірилося, що це насправді, і хотілося швидше бігти до лікарів по допомогу, щоб вони все залагодили…

Я присів навпочіпки і зробив це. Вони були ще не холодні і впали на скляне дно один за одним тихо, як у німому кіно. Запам’яталося, що здорова права рука тоді страшенно тремтіла.

Раптом я усвідомив, що втратив відчуття часу, а «швидка», певне, вже скоро приїде, тож краще бігти їй назустріч! Я вхопив банку здоровою рукою і кинувся до дверей. По дорозі помітив свою сумку, прихопив її, ліктем натиснув ручку вхідних дверей, а далі штовхнув їх ногою, щоб закрилися. Так само ліктем натиснув кнопку ліфта і притулився до стіни.

Гострий біль у руці минув, але дві рани боліли тупо, і здавалося, ніби через ті місця з моєї руки тягнули жили.

Відкрилися двері вантажного ліфта. Мені було байдуже, який приїде першим, аби лишень швидше! Я ввійшов до кабіни, наштовхнувшись на стривожено-незадоволений погляд молодої особи з пишним рудуватим волоссям, і ліктем натиснув кнопку першого поверху. Здавалося, ліфт спускається безкінечно довго. Я втрачав сили, а перед очима все ще стояла абсурдна картинка – мої пальці сантиметрів за двадцять один від одного на світлому паркеті вітальні, і біля кожного з них крихітна червона калюжка.

Раптом ліфт завмер і зупинився, але двері не відчинилися. Я зачекав якусь мить і знову натиснув кнопку з одиницею. Рух відновився. Але тепер здавалося, що ліфт везе нас не вниз, а вгору і при цьому повзе так довго, ніби у висотці, а не в шістнадцятиповерховому будинку. Я спересердя вдарив ногою у двері, у відповідь рука відгукнулася різким болем, але нічого не змінилося – ліфт повз повільно, наче знущався. Я підніс до обличчя поранену руку – рушник уже був у крові.

Баришня, яка стояла позаду мене, суворо промовила: «Що ви витворяєте? Доросла людина! А я, між іншим, поспішаю!»

Я вже втратив контроль за часом, сили мене залишали, хотілося присісти, а ще краще – лягти, завмерти і заснути. Але десь назустріч мені вже мчали лікарі, і я теж мусив поспішати… Щоб не впасти, я поміняв позу і притулився до стіни. Певне, зачепив якусь кнопку, бо ліфт знову смикнувся і завмер. Двері не відчинилися. Моя сумка зрадницьки сповзла на підлогу. Дівчина гнівно глянула на мене і відсахнулася – я не мав сил говорити і лише простягнув до неї банку зі своїм скарбом. Вона завмерла. Я показав їй другу руку, сповиту просякнутим кров’ю рушником. Вона швидко второпала, що з однією рукою погано, але що в другій?