Міла Іванцова: Живі книги

Я підняв банку вище, мутне світло від блідої лампи освітило її вміст, дівчина пригляділася, зойкнула і прикрила рот долонею.

Якусь мить ми дивилися очі в очі, але раптом вона хитнулася і почала сповзати вниз. Сумочка з її плеча впала на підлогу, я наче прокинувся від цього звуку й обхопив дівчину обома руками, хоч одна була в крові, а пальці другої судомно тримали банку.

Це тендітне тіло виявилося доволі важким, ніяк не хотіло стояти на ногах, і мені нічого не лишалося, крім як посадити її на підлогу спиною до стіни. Тупий біль у руці від рухів переходив у гострий, мене самого хитало, і раптом я почув, що десь на іншому поверсі хтось гупає у двері ліфта.

Оповідач дістав із кишені мобільний, порився в меню, і на екрані з’явилося фото чарівної рудоволосої дівчини.

– Ось вона! – він простягнув мобілку до слухача. – Ой, пробачте, я знову забув, що ви… Тобто…

Вибачте, щоразу хвилююся, коли переповідаю цю історію, хоч розказую її, мабуть, тридцятий раз, але то все своїм, а ось так, як Книгу, – то вперше.

– Нічого, Ярославе, не варто вибачатися. Тим більше, що, коли дозволите піднести екран до очей, я можу й побачити, він же світиться. А це полегшує… – слухач прийняв на долоню смартфон і підніс екран до очей, тобто до темних окулярів.

– Правда, гарна? – не стримав широкої усмішки співрозмовник.

– Дуже, просто казкова! – всміхнувся Віктор і віддав мобільний господарю.

– Ну, так от. Вона сидить долі й оклигує, я ледве стою на ногах, ліфт завис, а знизу хтось гамселить кулаками у двері й кричить: «Подуріли там, чи що? Катаються вони! А нам що – холодильник на собі тягти?!»

Тут я зібрав останні сили, притулився обличчям до щілини в дверях і гаркнув: «Та зробіть же що-небудь! Тут людині погано! Викличте когось!»

Час ніби зупинився. Перемовини з диспетчером за допомогою вбудованого зв’язку вселили надію, що колись нас таки випустять. Ми сиділи в напівтемряві навпочіпки один перед одним, а на підлозі між нами стояла банка з моїми пальцями…

Дівчина промовила: «Розмотуйте руку, треба перетиснути судини, чимось перев’язати зап’ястя, он рушник весь у крові…»

Вона встала і витягла з довгої спідниці саморобний пасок, сплетений зі шкіряних мотузок і монеток. А мені веліла знімати футболку. Я звільнив руку від закривавленого рушника, кинув його в куток кабіни, з острахом глянув на обрубки пальців. Дівчина цієї ж миті побачила те саме, але не знепритомніла, а вся ніби підібралася, втягла голову в плечі і вправно перехопила мій зап’ясток ремінцем, а потім сповила руку футболкою, складеною вздовж.

Не знаю, скільки минуло часу…

Раптом у двері енергійно постукали: «Це ви викликали «швидку»? Хто в ліфті? Скільки вас там?»

«Це ми викликали», – промовив я вже без жодної надії.

Але раптом попутниця моя підхопилася й почала колотити кулачками у двері й кричати: «Бригада! Рятуйте! Рятуйте людину! Йому погано! Втратив багато крові! Та й пальці ж тут у баночці! Не можна гаяти час!»

Невпевнений молодий голос іззовні промовив: «Що, будемо ламати двері?»

«А ти вмієш? Були прецеденти?» – замість відповіді спитав другий.

«Розумні ви, Гіпократи! Вам аби ламати… Ви людей лікуйте, а до механізмів краще не лізьте!» – забуркотів третій.

«Ви що там, знущаєтеся?!» – не витримав я і з усієї дурі гепнув ногою по дверях. Ліфт здригнувся і знову рушив униз, а я побачив перед собою перелякане обличчя дівчини з розтріпаним кучерявим волоссям і здивованими круглими очима…

Ярослав замовк і випив одним ковтком каву-еспресо, що вже захолола в маленькій чашечці.

– А далі що? – не втримався від запитання Віктор.

– Далі? Коли ліфт зупинився, а його двері роз’їхалися, ми вийшли удвох, підтримуючи один одного. Люди, що зібралися на площадці першого поверху, відсахнулися. Я напівголий, обоє брудні, закривавлені й виснажені, ми йшли, наче останні захисники Брестської фортеці, при цьому дівчина плакала й вільною рукою тримала банку з моїми пальцями.

Протупотів сходами і збіг униз захеканий медбрат. Тієї ж миті зупинився пасажирський ліфт, і з нього вийшов лікар зі своєю валізою, а слідом ліфтер зі своєю.

«У машину! – оцінивши наш вигляд, скомандував лікар. – Часу немає! Хоча… Скажіть, о котрій ви отримали травму?»

Я на це тільки знизав плечима. Моторний медбрат зиркнув на годинник і повідомив, що виклик надійшов рівно опівдні.