Міла Іванцова - Живі книги

З кав’ярні, який попри втрату зору теж цілком давав собі раду, до тієї жінки з перукарні, яка щосили бореться за прогрес хворої дитини, до Сильви, у якої теж доля була непростою, і навіть до бабусі-сусідки, яка дивним чином підкинула їй статтю про Франкла, хоча, мабуть, мала намір показати допис про Сильву.

Але раптом Амалія відчула, що це не їх, а її треба жаліти. Чи сварити? А може, узагалі зневажати, адже це не вони, а саме вона раптом випустила з рук «кришталеву вазу» свого безцінного життя й мало не півроку скавулить над уламками… Згадалося, як зовсім нещодавно майже не знайома Женька з усіх сил тримала її «по цей бік», хоч і не була психотерапевтом. Стало соромно за себе, дорослу тьотю. Соромно за ту дурну розписку… Вона перевернулася на живіт, обхопила подушку і ткнулася в неї обличчям.

За хвилину Сильва стрибнула на ліжко, потупцяла по ковдрі і вмостилася під боком.

Амалія ще не вирішила, що робити і як жити далі, але зранку вона прокинулася з дивним бажанням піти до тієї Кирилівської церкви неподалік, на горі над стадіоном, куди збирався її повести Віктор. Піти самій і роздивитися все на власні очі. Так захотілося. Невже вона не може це зробити без поводиря? Хоча сліпий поводир – то доволі дивне явище…

Без сумніву, колись це була жива церква, зі службами, святами, священиками та парафіянами. І певне, весь цей необхідний для церкви набір був при ній від початку дванадцятого століття аж до двадцятого, переживаючи вплив часу, війн та інших катаклізмів, а також зміну канонів і традицій. Але наразі вона була порожня, прохолодна й освітлена лише променями сонця, що вливалися згори у вікна. За столиком праворуч від входу співробітниця церкви-музею продала Амалії квиток і спитала, чи бажає та екскурсію. Жінка відмовилася й рушила вивчати храм-музей самотужки.

Вона й раніше дещо чула про Кирилівську церкву, але більше не про історію, а про іконостас і настінні розписи, зроблені відомим художником Михайлом Врубелем. [22] Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний майстер акварельного й олійного живопису. Виконував ілюстрації до книжок, монументальні роботи, портрети, займався сценографією. У кожному з видів мистецтва залишив шедеври. Колись бачила фотографії в Інтернеті, репродукції й збиралася затягти Артура сюди, щоб їх подивитися. Адже дивна річ: виходить, що об’їхати чималу кількість закордонних країн із їхніми церквами, замками, руїнами та музеями було легше, ніж обійти всі цікавинки Києва, де прожила понад двадцять років!

Амалія почитала на стіні інформацію про будівництво, реставрацію, відновлення церкви, але різні дати й історичні відомості не затримувалися в її голові. Тож вирішила просто тихенько обійти приміщення та роздивитися його. Попрямувала до мармурового іконостасу.

Дивне, дуже дивне відчуття охоплює, коли ти сам-один у порожньому храмі дивишся в очі Божої Матері, а бачиш у них не скорботу біблійного персонажа, а біль і безмежний смуток живої жінки, звичайної жінки з кучерявою дитинкою на руках.

Вона думала про своє, про те, що в Артура тепер є донька, може, ще будуть діти, а вона так і не пізнала цього щастя, а її ідея про всиновлення теж провалилася разом з усім колишнім життям. Вона мало не пішла знову по колу старим, добре витоптаним маршрутом страждань і нарікань, аж раптом здригнулася від голосу наглядачки, хоч та й говорила тихо:

– Пензлю Врубеля належить чимало зображень у нашій церкві. Твори найкращого в Росії дев’ятнадцятого століття монументаліста й незрівнянного майстра кольору вражають не тільки художньою майстерністю, але й експресією, мають великий емоційний вплив, – говорила вона ніби завченими з тексту екскурсії словами, але щиро й емоційно, милуючись роботами майстра. – Ви можете піднятися на хори, он там, ліворуч, у західній стіні є сходи. Там зберігається одна з найцікавіших його робіт – «Зішестя Святого Духа на апостолів», розташована на стелі хорів. А в образах апостолів раніше парафіяни впізнавали декого з відомих киян, сучасників художника. З Божою Матір’ю – то взагалі окрема історія…

Здавалося, жіночка готова й безкоштовно розповідати про те, що й сама дуже любить, але рипнули вхідні двері, вона озирнулася, тихо перепросила й повернулася на своє робоче місце.

Амалія ще раз пройшлася поглядом по іконостасу, підвела очі вгору, роздивилася купол і рушила шукати сходи на хори.

Хід був вузький і напівтемний, затиснутий між двома стінами. Кам’яні сходи круто підіймалися вгору, і лише віконце-бійниця ліворуч освітлювала путь. Не без зусиль вона долала кожну сходинку й думала, як то по них підіймаються літні або огрядні люди.