Міла Іванцова - Живі книги

І, що гріха таїти, він сподівався, що Женька знову дозволить йому лишитися, якщо вже суворої господині немає вдома, і знову вони, втомлені й щасливі, кохатимуться, немов востаннє, і заснуть, не розмикаючи обіймів.

Власне, так воно й сталося. Майже як учора. З тією різницею, що вони ще розділили на двох той весільний сувенір, і дівчину після кількох ковтків «по несло» – вона плакала і говорила, говорила… Розповідала, як злякалася там, у коридорі лікарні, розповідала, як ховали її бабусю, а вона, мала, потім ходила з іграшковою лопаткою й шукала її, бо не вірила, що людину можна ось так просто навіщось закопати в землю, як їй нашептав сусідський хлопчик.

Женька плакала, витирала сльози то кулаками, то пальцями з гарним манікюром, а Ілля то тримав її за руку, то зціловував ті солоні струмочки зі щік, пригортав її до себе і, мов маленькій, казав: «Ч-ч-ч!»

Зрештою, притихла, втомлено позіхнула, очі її мимоволі заплющувалися, але вона спромоглася промовити:

– Залишся зі мною, а?

Ілля мовчки підхопив її на руки і поніс до ліжка, і вона заснула в нього на руках. Якусь мить вагався, роздягнути її чи лишити, як є, і просто вкрити ковдрою, але вирішив, що спати в джинсах незручно, й обережно стягнув їх із дівчини.

– Угу, – пробуркотіла вона, замоталася в ковдру і знову провалилася в сон.

Ілля повернувся на кухню, ледь не завалив по дорозі свій скутер, що займав половину коридору, прибрав на столі, трохи посидів, бездумно розглядаючи чуже житло, і повернувся до Женьки, втомлений не менше за неї.

І попри всі його мрії-фантазії-спогади протягом сьогоднішнього дня Іллі неймовірно добре було просто провалитися в сон поруч із нею, під однією ковдрою. А далі вже що буде, те й буде.

Амалія піднялася у квартиру. Ще не ввімкнула світло, як Сильва тернулася боком об її ноги.

– Вибач, затрималася я, зараз, зараз погодую! – І вони рушили до кухні.

Вона вичавила в мисочку котячий корм і замінила воду в півлітровій банці, з якої Сильва кумедно сьорбала її, підчіплюючи язиком, мов ложкою.

«Треба таки сходити до тієї зоокрамниці, купити їй посуд та, може, ще ошийник і щітку», – подумала Амалія.

За звичкою вона вийшла на балкон подивитися в нічний двір, як раптом наступила на якийсь предмет. Підняла його. У целофановому пакеті, перехоплений круглою резинкою, лежав скручений журнал.

«Звідки б він міг узятися?» – здивувалася Амалія й озирнулася навколо.

Вона розглядала обкладинку журналу. Той був не свіжим, дворічної давнини. Усередині лежала закладка. Амалія відкрила на тій сторінці й підійшла ближче до освітленого вікна. Невеличка стаття про котів відомих людей. Фотографія літньої жінки, на руках якої зручно вмостилася… Сильва!

– Нічого собі! – промовила Амалія й подалася у квартиру, щоб під лампою почитати подробиці з життя своєї нової подружки.

Як виявилося, колишня господиня Сильви була дитячим лікарем зі стажем роботи понад п’ятдесят років! А кішку малим кволим кошеням вона витягла зі сміттєвого баку й виходила. І та була вірною приятелькою й розвагою пенсіонерки.

– Отакої! – здивувалася Амалія. – Сильво! Сильво, дивися, хто це?

Кішка підійшла, глянула на журнал. Чи побачила вона щось своїм кошачим зором, чи відчула, але пронизливо-сумно подивилася в очі нової господині, вийшла на балкон і вляглася в кріслі.

– Кицю-кицю… – зітхнула господиня. – Бачу, нема вже твоєї хазяйки… Адже квартиру продавала якась молода пара, що виїздила за кордон… І ти, бідолашна, сама на цьому світі…

Вона почитала статтю, подумала, що, певне, цей журнал перекинула їй зі свого балкону старенька сусідка. Бо інших реальних версій не було. Мабуть, вони приятелювали з колишньою господинею. Але чомусь сусідка не дуже прагнула розмов з Амалією. Дивно, адже літні люди люблять поговорити. А може, їй вистачало зустрічей на лавочці з іншою бабусею. Чи просто не сподобалася «заміна», що в’їхала до помешкання старої лікарки, хто знає?

Жінка вляглася на ліжку, гортала журнал і пробігала очима інші статті. Раптом її увагу привернув епіграф до однієї публікації, де з картинок було лишень старе чорно-біле чоловіче фото.

«У наше життя приходить радість, коли у нас є чим зайнятися, є кого любити і є на що сподіватися».

Вона знов уважно перечитала цю фразу й ніби відчула раптову концентрацію свідомості на ній. Узялася читати далі. Це була стаття-розповідь саме про цього пана, Віктора Франкла, якого називали засновником «логоаналізу» у психотерапії. Такого терміну Амалія досі не чула і з інтересом дізналася, що, згідно з його терапією, рушійною силою людської поведінки є прагнення знайти й реалізувати наявний у зовнішньому світі сенс життя. Таке бачення відрізняється від інших теорій (прагнення до влади чи до задоволень).