Міла Іванцова - Живі книги

Амалія рушила на третій рівень кав’ярні й по дорозі розминулася з молодою жінкою, яку, здавалося, тут уже бачила. У неї була не дуже чіпка пам’ять на обличчя, але ця жінка точно була не відвідувачкою, бо минулого разу ходила з якимись паперами в руках і при цьому давала вказівки Ані та Вірі. «Певне, місцевий адміністратор», – подумала відвідувачка, привіталася й рушила далі.

У цю обідню пору людей було чимало, і її столик був зайнятий. Довелося присісти за інший, далі від перил балкона, без виду на нижній ярус, але кого їй там виглядати?

За хвилину підійшла інша дівчина, ще здалеку з цікавістю роздивляючись Амалію, і простягнула їй меню. Бейджик сповістив, що це «книжниця Катерина».

Жінка зробила замовлення і завмерла. Незвичність нової зачіски заважала їй зосередитися. Вона відчувала відкритою шиєю рух повітря – неподалік працював кондиціонер. На вулиці було спекотно, але десь вдалині, на лівому березі, знову хмарилося, і голова Амалії почала передавати попередження про грозу: у скронях пульсувало, і здавалося, шкіра дедалі щільніше стискала голову.

Коли Катерина принесла солянку й салат із кальмарами (улюблений «грецький» після вчорашнього краху планів вона замовити просто не змогла), Амалія попросила кави, адже голову треба було рятувати.

Вона ще не впоралася з обідом, як знову підійшла Катерина й із загадковим виглядом повідомила, що прийшов посильний із пакунком «для пані письменниці».

– Знову? Що за дива тут у вас?! – зніяковіла жінка.

– А що, були прецеденти? – зацікавлено визирнула вниз із балкона дівчина.

– Були. Попросіть, будь ласка, хай підніметься, – промовила Амалія, і серце її затріпотіло.

Хлопець-кур’єр був іншим, але передав пакунок, ідентичний першому. Тією самою рукою було виведено на ньому адресу кав’ярні й зроблено припис: «Передати пані письменниці».

Вона з недовірою глянула на кур’єра, але той незворушно чекав, коли пані розпишеться у квитанції.

– Дякую! – тихо промовила жінка, поклала пакунок на коліна й завмерла.

«Хто? Хто це може присилати мені такі передачі? Яка така шанувальниця? Якої такої моєї творчості?! Я ж навіть ні прізвища, ні якогось псевдоніму тут нікому не називала?! Хто це знову з подарунками? Мало було одного разу?» – розмірковувала Амалія, прекрасно усвідомлюючи дивну нестиковку фактів. – «Зараз відкрию коробку й знайду там пляшку вина, оповідання про нього й припис…»

Жінка захвилювалася, пригадавши, як он за тим столиком, де зараз обідають двоє чоловіків, сиділа вона разом із Віктором, дегустуючи вино з ожини. Амалія читала йому вголос чиєсь містично-реальне оповідання, а потім вони блукали Подолом, поки не втрапили під зливу…

За мить у її душі сталося таке, чого вже давно не траплялося. Той самий душевний біль, який вона цілком реально відчувала на фізичному рівні, ніби вщух і забився кудись у куточок, натомість тепло заворушилося й полоскотало, як сьогодні вночі Сильва, що вигрівала її душу собою.

«Ні-ні, ще цього не вистачало! – відігнала свої недодумані думки Амалія й не без хвилювання відкрила пакунок. Він видався їй меншим за попередній. На зовсім невеличкій, грамів на триста, пластиковій пляшечці було написано: «Вино з бузини». Жінка розгорнула сувій з оповіданням. Воно теж було невеличким. Жінка піймала себе на тому, що й сьогодні воліла б отримати побажання від невідомої авторки читати цей текст разом із Віктором. Але окремого листа про це ніде не було.

Вона у вині. З бузини. То не небо хилилося й не хмари обціловували цей дивний кущ. То мій давній друг Див з’явився переді мною в образі своєму прадавньому – у чорному довгому плащі й крислатому капелюсі.

– Диве, де ти був?

Він усміхнувся:

– Де ти був… Запитай мене про щось інше.

– Чому не ходиш помежи людьми?

– Світ став злим.

– А ти добрий? А якщо ти добрий, то чому ходиш у чорному?

– Я в жалобі за людством, яке сотворив Бог.

Ми йдемо разом. Гримлять громи, летять вітри, клоняться перед ним дерева. Він іде попереду. Бо я боюся йти. Він читає мої думки…

– Софіє, я приготував тобі подарунок.

Ми йдемо, папороть мені по шию, а йому – по коліна, дерева лежать, як білі кістяки. На протилежному боці хтось втікає від нас: чутно, як тріщить гілля.

– Диве, я боюся.

– Не бійся. Тут б’ють теплі джерела. Біля них поховані тіла повстанців і більшовицьких учительок, яких ті повстанці розстрілювали.