Наталка Доляк - Заплакана Європа

Ірина Романівна кожного вечора пошепки обговорювала ситуацію з Олегом Тимофійовичем, лежачи в ліжку. До ранку обоє не могли заснути, обмізковуючи, що сталося в родині їхньої доньки. Подеколи Люсиному татові надходили зовсім божевільні думки.

– А може, вона й не народжувала ніякої дитини? – питав і сам лякався.

– Ти вже зовсім з глузду з’їхав, – ображалася на такі припущення його дружина й ляскала чоловіка долонею в лоба. – А фотографії? – діставала з-під дивана невеличку кипу світлин та переглядала їх, тихенько пускаючи сльозу.

– Досить лити воду, – просив тато. – Запитай у неї відверто. Нехай розповість.

– Я думаю, вони посварилися з Миколою.

– То й що як посварилися? Чи ми не сварилися?

– Спи вже! – не знала, чим закінчувати такі розмови, тому наказувала спати.

Жоден до ранку не стуляв очей, але й не розтуляв більше рота.

Люда заспокоювала себе: «Можливо, – думала, – їх також заарештували й кинули до буцегарні у Виборзі. Микола, – міркувала, – не знає, як звідти вийти». Мріяла-уявляла, що неодмінно їх витягне, піднявши на ноги усю світову спільноту.

За два дні нестерпного очікування зателефонувала ще раз, щоб поставити табірному начальству пряме запитання: «Куди поділися її чоловік і донька із ввіреного їм притулку?»

– Кажуть, що вони відлетіли до Сполучених Штатів Америки. Це все, що я знаю, – на тому кінці дроту відчувалося легке роздратування.

«Боже, я втратила дитину!» – закричала Жужа щосили й гепнулася додолу. Вигукувала ці слова, в істериці качаючись по підлозі. Ірина Романівна хотіла допомогти Люсі, та не знала, як до неї підступитися. Дочка билася головою об паркет, і з її лоба вже юшила кров.

– Людочко, дитинко! Що ж це таке коїться? – старша жінка ніколи такого не бачила.

Переборюючи оціпеніння, зателефонувала чоловікові на роботу й викликала його, ніби він був каретою «швидкої допомоги», яку набагато доречніше було б чекати у цю хвилину.

– Я втратила дитину! – верещала Люда.

– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.

– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.

– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?

Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.

– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.

– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.

Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.

Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.

– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.

Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.

– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.

Той довгим поглядом подивився на дружину:

– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?

Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.

– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.

– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.

На цьому й зупинилися.

– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.