Наталка Доляк - Заплакана Європа

«Скоро Різдво, – згадала Жужа, піднімаючи дочку й крекчучи від ваги. – Що воно нам принесе?»

У Святвечір до Бабенків завітали несподівані гості: Аста з Кюйості та маленькою Пінією. Навезли дарунків. Усі речі, що стали замалими для фінської лялечки, перейшли у спадок Женьці. Кюйості вийняв із торби величеньке філе червоної риби. На очах в українців, що сходили слиною, засолив лосося, притрусив його пахучими травами, згорнув у сувій та, обмотавши, наче малюка, марлею, поклав до холодильника. Показав на відкидному календарі, який висів у кухні, день, коли рибу можна буде їсти.

– Післязавтра, – уточнила Людочка.

Діти бавилися, дорослі пили червоне вино, їли шоколадні цукерки, що вважалося в Бабенків розкошами. На солодке найбільше налягала Люся, котра вимушена була утримуватися від цукрових витребеньок на регулярні вимоги чоловіка. Одного разу наважилася поцупити в супермаркеті шоколадний батончик. Ніхто цього не помітив. Людочці було соромно красти, але вона надто хотіла солодкого, та не мала за що купити смаколиків. Микола видавав гроші чітко регламентовано. Купувати треба було все за списком і в зазначеній кількості. Перевищувати жебрацький бюджет, який одноосібно встановив Микола, суворо заборонялося. Люся не мала уявлення, скільки грошей вони відклали «на чорний день», хоча здогадувалася, що немало. У це заощадливий чоловік її не втаємничував.

Аста, ніяковіючи, простягла Людочці зіжмакану купюру у сто марок. Фінка відчайдушно нітилася, боячись таким відвертим подарунком шокувати Люсю. Під дією Астиного нервування Люда відмовилася брати гроші. Тоді гостя запропонувала українці постригти свого чоловіка.

– Він соромиться робити це в салоні, – нашвидкуруч придумала Аста. – Не любить. Я знаю, ти стрижеш Ніка.

Жужа з задоволенням взялася до справи, якою оволоділа, підстригаючи чоловіка, аби заощаджувати ще й на перукарні. Трохи підрівняла й без того гарно пострижене волосся Кюйості, отримала платню. Неабияк хизувалася, що заробила перші гроші власною працею. Коли справу було зроблено, вхідні двері відчинилися. На порозі стояли усміхнені Мар’ют та Анне-перекладачка.

Дарунки… Слова… Обійми…

Фіни милувалися ялинкою, оздобленою паперовими гірляндами. Люся вирізала прикраси з різнокольорових обкладинок зошитів, які придбав її чоловік, на секунду забувши про «економну економіку». Він спочатку був невдоволений, що дружина перевела його «цяцьки», але згодом переконався, що зошити порізані недарма. Мар’ют оголосила, що Женьку можна буде похрестити. Недалеко від Міккелі, виявляється, є православна церква.

– Я про все домовилася. На початок березня.

– Я хочу, щоб Кюйості був хрещеним, а Мар’ют – хрещеною, – сказала Людочка чоловікові, коли гості роз’їхалися.

– А я хочу, щоб… – Людочка приготувалася до несхвалення її вибору. Звичка сперечатися з дружиною, показувати, хто головний, мала спрацювати і цього разу, але Миколі ні біса не йшло в голову. – Нехай буде так, – несподівано погодився, тоді додав: – Хоча краще було б її хрестити не в нашій церкві, а в тій, ну… – замислився. – Якого віросповідання фіни?

– Здається, протестанти.

– От, краще було б у протестантську віру її обернути. А тоді, може, й собі. Може, це убезпечить нас від депортації?

– А ти хрещений? – вперше поцікавилася про такий делікатний аспект Люся й здивувалася, що раніше не питала в чоловіка про його релігійні вподобання.

– Ні! – відказав, як відрізав.

– А я хрещена. Тато розповідав, як мене таємно хрестили. Узимку. Я була вже така, що говорити могла. Мені піп простягнув яблучко й каже: «Не бійся, дівчинко». А я тата питаю: «Це Дід Мороз?» Тоді ще всі сміялися, – Люся говорила сама до себе, збираючи посуд зі столу.

Її чоловік побрів до спальні, смачно потягуючись по дорозі.

– Я тебе чекаю. Лишень не забудь помитись, – почулося з кімнати.

«Сам би помився! І чого я його так ненавиджу… інколи?» – розмірковувала, споліскуючи тарілки. Їй потрібно було ще приготувати кашу для малої на ніч, підмести та, врешті-решт, хоча б голову помити.

У Різдвяну ніч Жужа сиділа на ослінчику, опустивши знеможено руки поперед себе, з мокрою головою. Вона дивилася телесеріал «Багаті та вродливі» по першому каналу фінського телебачення, потай витираючи зі щік сльози, які лилися зовсім не від геніально закрученого сюжету мильної опери.

Біженцям зненацька припинили автобусну «халяву», й Микола вимушений був, за наполяганням Люсі, витратити десять марок на велосипед-розвалюху. Придбали його у вічно п’яного фіна-фермера, що часто навідувався до Вісулахті. Мав-бо тут молоду коханку – розлучену товстезну одеситку, яка чекала на біженський статус уже другий рік, тамуючи гучними пиятиками з місцевим контингентом сум за двома залишеними на батьківщині неповнолітніми дітьми.