Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.

Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.

– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.

– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.

– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…

– А він знає? – Людочка всміхалася.

Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.

– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.

– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.

– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.

Наталка відкрито насміхалася з чоловіка, з його віку, за-скорузлої мови, ба навіть із ходи.

Володя стояв біля заправки й повторював п’яному в драбадан фінові:

– Я Вольодья, – використовував акцент, думаючи, що так його краще зрозуміють. – Я єсть Воль-йо-дья. Розумійт? Я єсть раша. Раша. Льєнінград. Я Лєнінград.

Фін закочував очі, опускав голову й повільно водив нею із заходу на схід. Володя думав, що той не погоджується, а п’яниця просто шукав місце, де би проблюватися. Володя не полишав бідолашного співрозмовника.

– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.

Людочка, йдучи за ними, побачила й підняла з землі металевий ланцюжок, густо вкритий пилюкою.

– Володю, Наталко! – закричала, наздоганяючи пітерців. – Це ви загубили?

– Ні! – Відмахнувся чоловік спочатку, тоді придивився уважніше й зрадів. – Це золото. Напевно, хтось із відвідувачів кафе загубив. Заховай, буде твій, – передав Люсі в долоню знахідку.

– Продай краще, – втрутилася в розмову Наталка.

– Та кому ж я продам? І за скільки?

– Та хоч би й мені. Задорого. Вовка, купи для мене.

– У тебе є чимало, – буркнув чоловік.

– Хочу ще. Тобі шкода? Скупий. От побачиш, кину тебе, піду від тебе до щедрого. Думаєш, не зможу? – Наталка підморгнула Людочці й, удаючи ображену, подалася до своєї кімнати. Володя почовгав за нею.

За короткий час, що Наталка перебувала у таборі для біженців, вона встигла зробити чимало справ, націлених на влаштування непоганого, на її думку, життя для своїх дітей. Першою сім’ю залишила старша, Оксана, яку мати сватала кожному фінові, що з’являвся у цих місцях. Для здійснення далекосяжних планів матуся просиджувала з дочками у придорожньому кафе мало не цілодобово. Спілкувалася з автомобілістами, у розмові встигала натякнути, що в неї дочка на порі, отримувала від найскромніших представників титульної нації жести на кшталт прокручування пальцем біля скроні, виставляння середнього пальця вгору або просто мовчазної капітуляції. Найрозповсюдженішим був саме німий відступ, під час якого аборигени купували по склянці чаю-кави членкиням дивної компанії й зникали безслідно з їхнього придорожнього життя. Але знайшовся якийсь напівстарець, що погодився. Мовляв, ласий шматочок оця дівчинка.